Державний вищий навчальний заклад



Сторінка7/305
Дата конвертації29.03.2019
Розмір4,44 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   305
Боєва Аліна

студентка 3 курсу філологічного фак-ту

Наук. кер.: к. пед.н., доц. Слижук О.А.
ВНЕСОК Б. І. СТЕПАНИШИНА В РОЗВИТОК МЕТОДИКИ ВИКЛАДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ЯК НАУКИ

Бори́с І́лькович (Іллі́ч) Степани́шин (1925-2004рр.) — український педагог, літературознавець і громадський діяч. Кандидат педагогічних наук (1975), професор. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (1995). Один з передових діячів рівненського осередку товариства «Просвіта»[2].

3 квітня 2015 року Борису Степанишину виповнилося б дев'яносто років. Життя його було встелене тернами, адже в 1983 році довелося пережити звинувачення в «українському буржуазному націоналізмові», позбавлення всіх учених ступенів і дипломів. Його ганьбили у радянській пресі, звільнивши з педагогічного інституту, позбавили навіть можливості працювати хоча б у школі. Частина «друзів» та знайомих обходила – боялись зустрітись із опальним науковцем. Хоча були й такі, хто робив спроби захистити.

Але вже сьогодні можемо казати про принципово новий погляд на викладання української літератури, започаткований Борисом Степанишиним. Він спирається на власний учительський досвід автора, тобто на індивідуальність у власному виборі себе і перш за все звернений до національного складника «я» школяра. «Народ – передусім я сам. Національне міститься в душі окремої особистості» – цей вислів Миколи Бердяєва визначений як засадничий стосовно методики Бориса Степанишина.

І в час тоталітарного режиму, коли методика викладання літератури розвивалася на єдиній методологічній засаді – «марксизмі-ленінізмі», відкриваючи новий статус української літератури як державної, вчений зауважує чимало нових проблем і дає на них відповідь: «Яким бути підручнику з літератури?», «Формування сучасного кваліфікованого читача», «Що варто прийняти з діаспори», «Аналіз художнього твору як методична проблема».

Питання методологічного ряду розв’язуються автором в романтичному ключі – близькому до екзистенційного. Хоча автор не називає філософів, праці яких вважає засадничими, аксіологічні основи виражаються піднесено і мають підкреслено християнський зміст. Учитель, на думку Бориса Степанишина, покликаний «виконувати відповідальну функцію повноважного представника Красного Письменства в даній школі, вдумливого посередника між літературою і читачами-учнями»[1, с.24-26].

Б. Степанишин практично першим створив українську методичну «есеїстику» – «Кредо Словесника, або Монолог художньої літератури» – повністю написано за законами цього жанру. Автор глибоко усвідомив нове становище української літератури.

У своїй автобіографічній довідці Борис Ількович Степанишин пише: «Коли Бог й надалі продовжить мені здорове довголіття, то всі Ним відміряні мені дні, всі до єдиного, підуть на плідну творчу працю для національного відродження України, в ім’я безсмертя нашої нації, складовою частиною якої є наша зранена і все ж прекрасна Холмщина».

Щодо вчителювання і науки Борис Ількович висловлювався так: «У бібліотеці – наука, а в школі – практика, методичний експеримент. Як вислід, було написано і видано в роки моєї праці у львівській школі методичні посібники «Вивчення творчості Івана Франка в школі» (1966), «Вивчення творчості Т.Г. Шевченка в школі»(1969), «У педагогічному пошуку» (1971) і чимало бібліографічних покажчиків, «Викладання української літератури в школі: методичний посібник для вчителя»»[3].

Величезною є також спадщина статей Бориса Ільковича: «Ну, а статей проблемного характеру мало не в усіх все українських часописах і газетах – і не злічити, бо їх сотні й сотні. Тут дещо інша справа зі статтями. Скільки я їх написав – не підраховував: може, шістсот, може, сімсот, а то й більше. За жанром це найперше – проблемні статті, дискусійні, узагальнення вивченого передового досвіду, нариси про добрих людей, інтерв’ю, статті ювілейного характеру, рецензії, роздуми, заперечення комусь у чомусь, огляди, концептуальні виступи, методичні розробки уроків літератури (їх, правда, найменше). Пишу також образки, етюди, монологи, діалоги, есе тощо»[3].

Крім того, Борис Степанишин є автором підручника з української літератури для 9 класу: «Мій підручник літератури для учнів 9 класу в 1991 році був поданий (уже вдруге) на конкурс Міністерства освіти України – і на цей раз мій «український буржуазний націоналізм» уже не став на заваді належного поцінування мого підручника, а якраз навпаки. Підручник вийшов у 1992 році, а згодом, десь так через два роки, його було висунуто на здобуття Державної премії. Комісія Ради Міністрів і Адміністрації Президента, розглянувши мій підручник і, порівнявши його з іншими поданими на конкурс, ухвалила відзначити його Державною премією в галузі науки за 1995 рік. Хто висував мій підручник на премію, я досі не знаю, – мабуть, видавництво «Освіта», хто ж іще?» Згодом підручник перевидавався у 2000, 2001 та 2003 році [2, с.34-40].

Отже, Борис Ількович Степанишин зробив неоціненний внесок у розвиток методики викладання української літератури. Більшість його підручників, монографій і статей є визначальними для розвитку сучасної науки. Підручники І. Степанишина залишаються актуальними і сьогодні.





Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   305


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка