Державний вищий навчальний заклад



Сторінка230/305
Дата конвертації29.03.2019
Розмір4,44 Mb.
1   ...   226   227   228   229   230   231   232   233   ...   305
Василина Роман

студент 4 курсу фак-ту іноземної філології

Наук. кер.: д.філол.н., проф. Торкут Н. М.
СПЕЦИФІКА РЕАЛІЗАЦІЇ КЛАСИЦИСТИЧНИХ ТЕНДЕНЦІЙ У КОМЕДІЇ «КОЖНИЙ У СВОЄМУ ГУМÓРІ» БЕНА ДЖОНСОНА

Серед англійських драматургів кінця XVI – початку XVII століття Бен Джонсон є найбільшою і, безумовно, найбільш своєрідною фігурою. Однак, творча індивідуальність цього митця часто опиняється на периферії дослідницької уваги через те, що її заступає постать Вільяма Шекспіра, якого вважають ключовою фігурою літературного процесу тогочасся. Втім, значення творчості Бена Джонсона є не меншим, про що свідчить і те, що свого часу існувала ціла когорта його послідовників, так званих “Бенових хлопців”, і те, що його драми і досі ставлять у театрі.

Більш того, саме Бен Джонсон у своїх п’єсах заклав основи англійського класицизму, став засновником так званої «теорії гумóрів». Тож, очевидним є той факт, що без урахування творчих його здобутків неможливо скласти адекватне уявлення про специфіку розвитку англійської літератури межі XVI –XVII століть.

Мета дослідження полягає у тому, щоб з’ясувати етико-естетичні характеристики та функції теорії «гумóрів» у програмній комедії «Кожний у своєму гумóрі» Бена Джонсона.

Основою гуморальної теорії стало античне вчення про чотири стихії, згідно з яким, здоров'я людини залежало від рівноваги в організмі чотирьох рідин - тілесних соків, або «гумóрів»: крові, флегми, чорної та жовтої жовчі. Їм відповідали чотири стихії: повітря, вода, земля і вогонь, які, начебто і визначали домінування тих чи інших поведінкових реакцій у конкретної людини [1, с. 247].

Бен Джонсон у своїй теорії «гумóрів» теж спирається на концепції старої фізіології про чотири темпераменти (холеричний, меланхолійний, флегматичний і сангвінічний), що відповідають чотирьом елементам (гарячий, холодний, вологий і сухий) і обумовлені співвідношенням та пропорцією цих елементів [3, с. 17]. «Гумóр», на думку Бена Джонсона – визначальна риса характеру, яка настільки підпорядковує собі всі інші пристрасті, що порушує звичайні норми поведінки людини і, будучи доведена до крайності, робить героя комічним персонажем [2, с. 91].

Характери героїв Бена Джонсона завжди є одержимими панівною пристрастю або «гумóром»: одні виступають як вічні раби своїх бажань, інші тимчасово підпадають під їхню владу. Нерідко у цього драматурга «гумóр» – це зовнішня, непритамана природі людини властивість, а іноді навіть доведена до безглуздя доброчесність [3, с. 54].

Варто відзначити, що формулювання основних постулатів теорії «гумóрів» відбувається у ранній комедії митця «Кожний у своєму гумóрі» (1598). Цей твір рясніє гротескно показаними образами різного роду диваків з усілякими пристрастями і примхами.

У пролозі Бен Джонсон обрушується на сучасну йому драму, далеку від повсякденного життя звичайних обивателів і доводить ідею про те, що саме у його творі можна знайти живих людей, які допомагають віддзеркалити сьогодення [4]. Порівнюючи театральну сцену із люстерком, Бен Джонсон прагне показати в ньому всі вади єлизаветинського суспільства, презентуючи людей з домінуючими пристрастями, «настроями».

Беручи за основу притчу про блудного сина, Джонсон пропонує власне бачення специфіки родинних стосунків. «Гумóр» старого Новеля – надмірна батьківська любов. Ця риса перетворюється на своєрідну ідею фікс та визначає сутність буття цього комічного персонажа. Інший типаж – кмітливий слуга Брейнуорм, котрий вдається до багатьох містифікацій та багато у чому сприяє розв’язанню конфлікту. Ще один «гумóр» – молодий Ноуелл, котрий уособлює тип блудного сина тощо.

У комедії «Кожний в своєму гумóрі», можна побачити характерну для Бена Джонсона схему побудови комедії: домінуюча пристрасть засліплює людину, спричиняє її неадекватну поведінку та створює помилкове уявлення про оточуючих. Так зав'язується вузол інтриги, ускладненої тим, що кожен з персонажів діє тільки у відповідності до своєї образної схеми. Коли омани героїв роз'яснюються, настає розв'язка.

Не дивлячись на вельми схематизовані образи і передбачувану інтригу, загальна жанрова матриця комедії зберігається – автор висміює певні людські вади, а щасливий фінал має розставити етико-естетичні акценти та сприяти залагодженню непорозумінь.

Очевидним є те, що Бен Джонсон – майстер меткого слова – реалізуючи власні уявлення про «гумóри», сприяє становленню класицистичних тенденцій в англійському театрі рубежа XVI - XVII ст.

Література



  1. Блинников Л. В. Великие философы/ Л. Блинников. – М., 1997. – 438 с.

  2. Заблудовский М. Д. Бен Джонсон / М. Д. Заблудовский // История английской литературы. – М. – Л., 1945. – Том 1. – Вып. 2. – С. 74 – 273.

  3. Парфенов А. Т. Драматургия Бена Джонсона и её место в английской литературе позднего Возрождения: дис. ... доктора филолог. наук: 10.01.05/ Александр Тихонович Парфенов. – М., 1983. – 467 c.

  4. Johnson B. Every Man in His Humour [Electronic Resource]/ Ben Johnson. – Mode of Access: http://www.readbookonline.net/read/16778/44125/





Поділіться з Вашими друзьями:
1   ...   226   227   228   229   230   231   232   233   ...   305


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка