Державна служба україни з надзвичайних ситуацій



Сторінка6/173
Дата конвертації27.07.2020
Розмір2,21 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   173
ЛІТЕРАТУРА

  1. Біла І.М. Сутність та особливості творчого конструювання // Психологія творчого конструювання в дошкільному віці : монографія / Біла Ірина Миколаївна. – К. : Веселка, 2011. – с. 431.– Бібліогр. 494.

  2. Моляко В. А. Творческая конструктология (пролегомены) / В. А. Моляко – К.: Освита Украины, 2007. – 388 с.

УДК 159. 922


НООЛОГІЯ ОСОБИСТОСТІ В КОНТЕКСТІ

ЕКСТРЕМАЛЬНИХ СИТУАЦІЙ
Васянович Г.П., директор НПЦ ПТО НАПН України,

доктор педагогічних наук, професор

Онищенко В.Д., старший науковий співробітник

ЛНПЦ ПТО НАПН України
Як відомо, зовнішні екстремальні ситуації спричиняють особливі форми екстремальності духа, душі і тіла людини, породжуючи підвищену тривожність і особливі емоційні напруження [1, c. 71]. У психологічній літературі виокремлюються, зокрема, такі види (зовнішніх) екстремальних ситуацій [1, c. 71–72]:

1) швидкоплинні – пов’язані з необхідністю діяти в умовах жорсткого дефіциту часу, у максимально швидкому темпі, при високому рівні організованості та зі значним тілесними і психологічним навантаженням;

2) довготривалі, в яких духовно-душевно-тілесна напружена діяльність продовжується протягом тривалого часу;

3) екстремальні ситуації, що потребують постійної готовності до дій, перебування в монотонних умовах при очікуванні екстремальних змін; та ін.

Особливо значущими екстремальними ситуаціями є такі, в яких працівники органів безпеки життєдіяльності зазнають різної фізичної шкоди аж до спричинення смерті, поранення або отримання глибоких душевно-духовних (психологічних і ноологічних) травм.

Перелік і класифікація екстремальних умов та ситуацій не можуть бути вичерпними. Явища, які їх породжують, можуть мати різноманітне походження.

У сучасній психології вплив екстремальних ситуацій на тілесно-душевну структуру людини описується такими поняттями як стрес, афект, фрустрація. Ці поняття добре з’ясовані у світовій і вітчизняній психологічній літературі. Метою нашої статті є з’ясування ноологічних (душевно-духовних) станів і процесів особистості людини, яка працює в екстремальних ситуаціях як представник служб безпеки життєдіяльності, або ж готується до такої діяльності у відповідних закладах професійної освіти. Ноологічні підходи до вивчення психолого-педагогічної і практично-психологічної проблематики екстремальних ситуацій залишаються нез’ясованими в літературі.

Категоріальний лад ноології особистості [2] описується такими фундаментальними духовними і духовно-душевними здатностями людини як віра, воля, совість, свобода, мужність, страх, тривога, відповідальність, любов, радість, надія, честь, гідність та ін. Актуалізація цих здатностей в екстремальних ситуаціях, зокрема в екзистенційних пограничних ситуаціях на межі життя і смерті, є особливою, часто доленосною для самої особистості і для тих людей, які потребують негайної допомоги.

Поняття “особистість” вужче від поняття “людина”. Особистість – це людина, яка живе і діє в конкретних суспільно-історичних умовах, посідає певне місце в суспільстві і характеризується свідомістю. В особистості людина абстрагована від природних якостей. У ній немовби конструюються особливості суспільства, основні його риси. Тому зрозуміти сутність поняття особистості можна лише розглядаючи її в конкретних суспільних умовах, в діяльності та стосунках з іншими людьми, аналізуючи її соціальний статус і місце в суспільних відносинах. Важливими психологічними характеристиками особистості є: стійкість, змінність, цілісність, активність.

Суттєвою ознакою особистості є її позиція (якість, яка на рівні поняття “людина” не є актуальною). Адже особистість є завжди включеною у різноманітні відносини, що існують у суспільстві: економічні, політичні, правові, моральні, релігійні і т. ін., стосовно яких у неї, своєю чергою, формуються власні думки, погляди і відношення загалом.

Людська особистість проявляється через свій духовний світ (духовний універсум), який включає ідеали, мотиви, цінності; принципи, переконання; вірування; знання, погляди, ерудицію, вищі почуття (напр. морально-духовні або духовно-естетичні) тощо. З іншого боку, як самість (власне особистість), людська особистість або особистість людини проявляються через різноманітні форми і види самосвідомості: самоусвідомлення, самовизначення, певну самодостатність, власне покликання, самоактуалізацію і самореалізацію та ін.

Людина за своєю духовною суттю є істотою діяльною й творчою. І саме у діяльності і творчості проявляється самореалізація людини. Діючи і створюючи нове, людина тим самим “виконує”, здійснює саму себе. З морально-духовної точки зору людина є вільною у моральному сенсі тоді, коли її вибір диктується не сліпим і самодостатнім волінням, а мотивом, який має безпосереднє відношення до цілісності її внутрішнього духовного світу. При цьому мотив базується на тріадній активності віри-совісті-волі, отримуючи свою санкцію. Зауважимо, що всім добре відома відмінність між вибором, здійсненим за принципом “здорового глузду” і свідомим тверезим рішенням, що випливає із загальної морально-духовної настанови особистості.

Важливими рисами, які дають людині змогу самій керувати своїми діями, є її гідність і честь. У гідності виражається уявлення про самоцінність особистості, її рівність з усіма іншими. Усвідомлення своєї гідності не дозволяє людині принижуватися, плазувати перед сильнішими, ніж вона, бути підлабузником або ж лицеміром. Можна навести багато прикладів про те, як люди віддавали своє життя, але не поступалися людською, морально-духовною гідністю. А там, де принижується або приноситься у жертву чомусь іншому гідність людини, гідність духовної особистості, вільний розвиток унеможливлюється. Отже, людина, яка усвідомлює свою гідність, не може не поважати саму себе. А поважаючи себе, ніколи не дозволить собі зневажливо ставиться до інших людей. Як бачимо, справжня повага людини до самої себе обов’язково передбачає й повагу до інших.

Одним із чинником саморегуляції людської діяльності є також честь. Якщо гідність залежить насамперед від самої людини та її морально-духовних якостей, що визначають її цінність, то честь, як правило, пов’язується з тими людськими рисами, які зумовлюються певним її становищем у суспільстві та родом професійної діяльності. Так, наприклад, коли говорять про професійну честь лікаря або вчителя, робітника чи рятівника, то мають на увазі професійні якості: працездатність, сумлінність, майстерність, уміння виконувати свою роботу, дорожити своєю професією тощо. Можна сказати, що честь людей ґрунтується на їхніх особистих або колективних заслугах перед суспільством.

З’ясовуючи поняття “честь” і “гідність”, можна підкреслити, що ідея честі за самою своєю суттю визначає відмінність людей у суспільстві і в певному смислі є відносною характеристикою людської особистості. Поняття ж людської гідності є принципово ноологічним, тобто таким, що пов’язано із морально-духовними якостями особистості. Це поняття утверджує принципову, безвідносну, абсолютну, безумовну цінність і значущість індивіда як людини взагалі, людини як творіння Божого, як образу і подоби Божої. Гідність утверджується у духовній сфері індивідуального людського й на загальнолюдських нормах, ідеалах та цінностях. Проблема людської гідності сягає внутрішнього духовного світу особистості і цим самим істотно визначає аспект морально-духовного самовдосконалення особи. Проблема гідності людини – це й проблема забезпечення поваги до кожного індивіда, його людських прагнень і прав з боку інших людей та суспільства в цілому.

Ноологічні мотиви подолання кризових і, зокрема, екстремальних ситуацій окреслюються у статті [3], в якій автори зазначають, що, у світлі останніх подій проблема життєстійкості особистості у вигляді здатності протистояти кризовим ситуаціям життєдіяльності та визначення її взаємозв’язку з особистісними якостями людини набуває особливого значення. До того ж, кількість надзвичайних ситуацій, які відбуваються в Україні, стрімко зростає, а отже, і кількість людей, які потребують психологічної і ноологічної допомоги після перенесення стресів, трамв і фрустрацій також збільшується.



Дійсно, проблема подолання стресів і фрустрацій викликає науковий інтерес не лише у представників психологічної науки, а й у філософів і богословів. Одним з тих, хто розглядав внутрішні ресурси подолання стресу з точки зору християнської екзистенціальної філософії, був видатний протестантський богослов і філософ Пауль Тілліх (1886–1965).

У своїх працях як ключову він обґрунтовує категорію “мужності” [4], визначаючи мужність як самоствердження “всупереч». Також П. Тілліх розглядав категорію тривоги. Він виокремлював три основні форми екзистенційної тривоги – тривоги, даної разом з самим існуванням людини: 1) тривога долі і смерті; 2) тривога порожнечі та відсутності сенсу; 3) тривога вини й осуду [4]. Окремо ним описується тривога, яка виникає в особливих екстремальних ситуаціях життєдіяльності. Цю тривогу П. Тілліх чомусь називав патологічною [4, c. 45–46]. Така тривога “прагне” стати страхом і з нею може впоратися лише мужність.

Мужність, як зазначає філософ, не усуває тривогу, адже тривога екзистенційна, і її неможливо усунути. Однак мужність приймає тривогу небуття на себе. Крім того, П. Тілліх стверджував, що той, хто діє мужньо, бере у своєму самоствердженні тривогу небуття на себе. Мужність протистоїть розпачу, приймаючи тривогу на себе [4, c. 46]. Такий підхід П. Тілліха дає ключ до розуміння патологічної, радше, пограничної тривоги – тривоги на межі життя і смерті. Якщо людина нездатна мужньо взяти таку тривогу на себе, вона може ухилитися від екстремальної ситуації відчаю і, відповідно, від допомоги іншій людині.

Подоланню пограничних станів тривоги і страху смерті протистоїть ноологіна (духовно-моральна) здатність (якість) особистості, яка називається відповідальністю, причому не юридичною. Як розповідав відомий, сучасний російський тележурналіст, коли у підводному плаванні на нього нападала акула, то він не боявся смерті, а думав про те, яку біль матимуть його ближні в разі його жахливої смерті. Ця небоязнь дозволила йому правильно поводити себе в ситуації на межі життя і смерті – не тікати від акули, а протистояти їй. І акула відступила!

У багатьох екстремальних ситуаціях активізуються ноологічні здатності особистості: воля, віра, совість, надія, почуття морально-духовного обов’язку і морально-духовної відповідальності та інші. Проаналізуємо детальніше деякі із цих категорій.

Вольова діяльність людини передбачає низку актів: оцінку ситуації, що склалася; вибір шляху для майбутньої дії; вибір засобів, необхідних для досягнення мети; прийняття рішень і т. ін. Здебільшого вольова діяльність взаємопов’язана з прийняттям рішень, що визначають життєвий шлях людини, виявляють її суспільне обличчя, яке розкриває її духовно-моральну сутність. Тому до здійснення таких вольових дій залучається вся людина як свідомо діяльна особистість.

Вольова дія починається з виникнення збудження (спонукання) і постановки мети. Крім цього, вольовій дії передує ще й обдумування, усвідомлення, обговорення мети дії і боротьба мотивів прийняття рішення, планування дій, засобів і способів їх здійснення.

Особливо активно відчувається цей процес, коли зіштовхуються несумісні спонукання, і людина змушена вибирати між вузько особистісними мотивами і громадським обов’язком, між логікою розуму і почуттям. Зіткнення взаємовиключних або таких спонук, що не збігаються, із яких людина повинна зробити вибір, називається боротьбою мотивів.

У процесі боротьби мотивів людина приймає рішення, що виявляється в обмеженні одних збуджень стосовно інших і прийнятті цілі діяльності. Іноді вона є протилежною тій, що була першою. Процес прийняття рішення виступає як особлива стадія вольової дії і вимагає не лише максимальної усвідомленості, а й рішучості, мужності і відповідальності особистості.

Світова філософія завжди приділяла велику увагу поняттям “розум” і “віра”. Віра – засада людської духовності – гармонійно пов’язується із волею і совістю. воля як і віра, будучи атрибутами людського духа, з трудом піддаються філософському аналізу. Видатний український філософ і богослов Георгій Кониський (1718 - 1795 рр.) так влучно визначив волю і розум: воля – цариця, але сама собою несвідома й недосвідчена; розум має пост наймудрішого сенатора. Воля істотно взаємодіє із розумовими та емоційно-сердечними функціями і здатностями людського духа. Цікаво, що розвиток вольового акту, вольового діяння не зупиняє процес мислення та раціональний аналіз. Навпаки, воля стимулює інтенсивність мислення, активізує розум і віру, сприяє зосередженості на тих об’єктах, які підлягають вивченню чи духовно-практичному освоєнню. Усім добре відомі вольові зусилля, що спрямовуються на досягнення зосередженості, концентрації уваги тощо. У тієї чи іншої особи виробляються свої стійкі вольові уявлення, звички, закономірності та успіхи. Для духовного пізнання, для зосередженості на духовних сутностях, для творення молитви, для актів медитації потрібної серйозні вольові зусилля, тривале напруження волі.

Як вчить ноологія, воля є чимось первісним в душевно-духовному житті людини. Воля спрямовує життєву активність і діяльність людини. Бажання жити, причому жити певним чином, не є результатом якогось особливого попереднього знання, а радше інтуїтивним потягом, почуттєвим прагненням вільної волі. Потім уже воля спрямовується і зумовлюється думками про мету тими чи іншими ідеалами та цінностями. Розумна воля робить вибір між нижчими формами життєвих спрямувань – потягами та бажаннями душі і тіла, і вищими духовно-моральними та естетичними цінностями. Отже, розумно-духовна воля при взаємодії віри і совісті спрямовується до духовного життя і пізнання. При цьому душевно-духовне життя людини набуває активного характеру, динаміка якого до того ж має керуватися морально-духовною настановою, що визначається совістю.

У контексті теми нашої статті доречним буде проаналізувати й оцінити сучасну науково-технічну діяльність людей та людства. Активний характер, діяльнісний характер так званого науково-технічного прогресу, виражається передусім в практичному, технічному діянні на природу, в створенні техносфери на Землі. Тут виникла нова реальність, відмінна від природної, від органічної й неорганічної реальності. Тут ми маємо справу з реальністю техніки, машин, автоматів, інженерно-технічних споруд, кібернетичних систем, комп’ютерів, роботів тощо.

В ноологічному аспекті тут виникає життєво важливе завдання духовного осмислення сутності цієї нової реальності. Тому що людська душа недостатньо пристосована до влади техніки, до повсюдного технократизму. У технічній цивілізації змінюються масові виміри буття людей. Здійснюється “прискорення часу”, має місце швидкоплинність подій і явищ, які людина не встигає належним чином оцінити, прослідкувати і часто не в змозі своєчасно опам’ятатися. Часто-густо люди гинуть від аварій технічних систем, від технічних катастроф і т. ін. Тут відбувається послаблення активності людського духа, що призводить до панування бездуховності і руйнації людини.

Вплітаючись у зв’язки і структури природи, порушуючи біосферу Землі, яка має свій внутрішній законопорядок, людська діяльність набрала ворожого характеру і для природи, і для людини. Той факт, що доцільна раціональна діяльність людей врешті-решт створює небажане і до того ж загальне, глобальне ціле, свідчить про те, що людина не сумісна з природою. Але є тут й інший план буття. Оскільки людина в своєму космологічному вимірі є часткою природи, народжується та існує в ній, то зазначена несумісність є розломом у надрах самої природи і свідчить про внутрішню суперечливість і нераціональність природного цілого. Розлом у надрах самої природи свідчить про те, що людина є не лише природною істотою, але й надприродною, тобто такою, яка не може бути виведена із одного лише природного буття.

У наш час, коли так швидко зростає роль духовних факторів у розвитку людини і життєдіяльності суспільства, навряд чи можливо аналізувати і розв’язувати питання безпеки життєдіяльності, екології, екологічної етики, не торкаючись так чи інакше питань екології духа, філософії духа і духовного пізнання. Залежність духовних концепцій людини від її власної природи, а також від стану навколишнього оточення стала очевидною. Прогресуюча руйнація навколишнього середовища є яскравим проявом порушення зв’язку між природними та духовними складниками людського буття.

З етико-пізнавального погляду, як ніколи необхідний перегляд духовних якостей сучасної людини. На часі необхідне філософсько-світоглядне й ноологічне з’ясування таких складових людської духовності як мудрість, святість, мужність, здатність зрозуміти й оцінити різноманітні фрагменти нашого природного і космічного оточення, мати відчуття морально-духовної відповідальності й усвідомлення гріховності тих чи інших руйнівних дій і впливів на біосферу Землі. Відсутність страху і почуття гріховності за свої діяння треба кваліфікувати як одну із найбільших небезпек сучасності. В екстремальні ситуації техногенного і природного походження увійшло людське життя на Землі.

Ноологію особистості у наш час слід активно вивчати як в загальноосвітньому, так і в професійно-освітньому аспектах, бо саме в ній сконцентровані можливості розуміння як індивідуальної, так і суспільної творчо-вольової і смисло-творчої діяльності.


Каталог: sites -> default -> files -> files


Поділіться з Вашими друзьями:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   173


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка