№8 1 січня лютого 2008



Скачати 384,5 Kb.
Дата конвертації06.04.2020
Розмір384,5 Kb.

№8 31 січня - 4 лютого 2008
КУЛЬТУРА
БІОЕНЕРГЕТИКА КАРТИН ІВАНА ГОНЧАРА( Тепер я знаю, чому, коли потрапляю в Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», огортає дивовижне почуття) читати
Вірний Богові й Україні ( Бути в усіх на вустах, увінчатися славою народного героя... Він собі цього не бажав, а прагнув служити своїм життям поклику серця, долаючи життєві перешкоди.) читати
______________________________________________________________
СПОРТ
Що за спорт такий го, і що ним можна підкачати?(Вашій увазі пропонується чудовий спосіб «підкачати» мозок, заспокоїти нерви та знайти справу близьку до душі. Мова піде про гру го, що вже декілька тисячоліть захоплює дедалі більшу кількість людей по всьому світу. ) читати
Українці - лише "надцяті".(Чемпіонат Європи з фігурного катання, що завершився у хорватському Загребі, був не стільки змаганням з технічної майстерності фігуристів чи постановницькою роботою їхніх наставників) читати
Екстремсши, на старт!( У світі існує дуже багато різновидів зимових видів спорту. .) читати
Мат шаховому королю поставило життя..(Проживши символічну кількість років — 64 (стільки ж чорно-білих клітинок має шахівниця), в лікарні ісландської столиці Рейк'явіка помер 11-й чемпіон світу американський гросмейстер Роберт Джеймс Фішер..) читати

___________________________________________________________________


НА ЧАСІ
НУ І ХТО Ж З НАС ЛОХ?( Студенти «вишів» із полегшенням зітхнули — сесія минула. Дехто вже й забув про неї, катаючись на лижах у Карпатах або відсипаючись у батьківській хаті. ) читати
«ВСЕВИШНІЙ ОДИН!» - МУСУЛЬМАНИ НАМАГАЮТЬСЯ ПЕРЕКОНАТИ МОЖНОВЛАДЦІВ( Кримські татари почали в Симферополі довгострокову акцію протесту з вимогою виділити їм земельну ділянку для будівництва соборної мечеті. ) читати
ЧИ ВАРТО МІНЯТИ КИЇВЩИНУ НА КРИМ?

Прокурор їде на оглядини( Генеральний прокурор України Олександр Медведько направив у Верховну Раду Криму подання на узгодження кандидатури нинішнього прокурора Київської області Володимира Бойка на пост прокурора АРК. ) читати


Стипендією забагатіє (Уряд підвищує майже до розміру прожиткового мінімуму студентські стипендії. Підвищення відбудеться двома етапами: з першого січня і з першого вересня.) читати
Євро-2012 очистить річки (Про цікаву ідею повідав цими днями перший заступник голови Полтавської облдержадміністрації Іван Близнюк. ) читати
___________________________________________________________________
ПЛАНЕТА ЛЮДЕЙ
У ДОЛІ - СВОЯ ВЕСНА( Анжеліка РУДНИЦЬКА - заслужена артистка України, співачка, журналістка, телеведуча, художниця, мандрівниця. І все ж, у її житті переважають музика і журналістика. Закінчила факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка.) читати
Еліна Бистрицька -донська козачка з Чернігівщини( Народилася Еліна у сім'ї лікарів, 1928 року, її дитинство було безхмарним і щасливим. Дівчинка добре навчалася у школі, і рідні не сумнівалися, що вона піде батьківською дорогою. ) читати
___________________________________________________________________
ДУХОВНІСТЬ
УЖЕ НЕМАЄ ОЗЕРА НЕЧИМНОГО

Казкова лісова водойма, що надихнула Лесю Українку написати драму-феєрію «Лісова пісня», нині – не інакше, як болото ( Настав час з гіркотою визнати, що озера Нечимного вже немає. На місцині, де водяним плесом милувалася Леся Українка, непрохідне болото.) читати


«Не руш, не ріж, не убивай...» ( Це слова Лесі Українки. У дитячому музично-драматичному театрі на Подолі відбулася моно-вистава її міфічноїдрами-феєрії «Лісова пісня».) читати
Зміна культурних акцентів як код майбутнього («Україна — зона культурного спротиву». Таку зміну у боротьбі з українськими проблемами в культурологічній сфері пропонують учасники засідання круглого столу, що відбувся за участі літераторів, перекладачів, літературознавців та журналістів, які незатишно почуваються у зоні культурного лиха. Рівень винесених на обговорення проблем, на перший погляд — надто пафосний.) читати
___________________________________________________________________
КРИМІНАЛ
ЗЛОВМИСНИК ТАРЗАН ( Історія, що згодом переросла у вартий літературного втілення сюжет, розпочалася з повідомлення у міліцію про напад на водія таксі в одному з мікрорайонів обласного центру. ) читати
Плата за легковажність ( Жорстокі убивства трьох чоловіків розкрили працівники Хмельницької міліції. Вчинені вони були упродовж двох останніх років за однаковою схемою одними й тими людьми.) читати
___________________________________________________________________
ЗДОРОВ'Я
Такий важливий щит ( Захворювання щитовидної залози турбує дедалі більше людей. Головний винуватець цього — один-єдиний мікроелемент — йод. ) читати
Натуральні продукти - найкраще ( Збагачена йодом сіль певним чином допомагає розв'язувати проблему йододефіциту. У Австрії, Німеччині, Голландії та Швейцарії, де йододефіцитбув величезним соціальним лихом, ухвалили закон про виробництво йодованої солі. ) читати
___________________________________________________________________
НІВРОКУ
І мечем - у Прапор України ( Колись, у 70-х, мешкав у Полтаві талановитий молодий поет Михайло Булах. Часом прокидався він удосвіта, брав наждачний папір і йшов до пам'ятника російському леву, що загриз українську вівцю (офіційно пам'ятник присвячений комендантові Келіну, який обороняв Полтаву від шведів і мазепинців)) читати
Наша міліція нас береже... ( У Міністерстві внутрішніх справ України відбулось засідання Громадської ради на чолі з міністром Юрієм Луценком.) читати
Порушив правила? Розстріл! (Як уже згадувалося в газеті за 10 січня, працівники ДАІ серйозно взялися за покарання правопорушників на автошляхах України. І мені здається, що вони самі надзвичайно здивовані результатами своєї роботи, бо ж стільки прав не забирали ще ніколи.) читати
___________________________________________________________________
УКРАЇНА ТА СВІТ
Крістіан ВАННЕСТ, сенатор Франції;

"Українці, пресингуйте французьких депутатів!" (Франція поки що не належить до тих країн, які визнали Голодомор геноцидом українського народу. Однак у цьому питанні останнім часом відбулися суттєві зрушення. ) читати


Президент України наполягає на вилученні російської з кінотеатрів ( «Молодь України» першою виклала власне бачення проблеми (№ 4 від 17 — 21 січня 2008року) щодо рішення Конституційного суду України, який визнав незаконним розповсюдження і демонстрацію іноземних фільмів, Ідо не дубльовані (не озвучені українською і не субтитровані).) читати
Наталка ПАСТЕРНАК:

"КОЛИ ОБ’ЄДНУЄ СПІЛЬНА ПАМ’ЯТЬ - СИЛИ ЗНАЙДУТЬСЯ ( Що єднає українців, які з волі обставин живуть поза межами Батьківщини? Пам'ять про коріння роду, мова батьків, яку не просто зберігати без середовища, і таке зрозуміле бажання відчувати надійне плече однодумця. ) читати


Звичайний фашизм можливий і в 21 столітті (75років тому фашизм прийшов до влади в Німеччині. ЗО січня 1933 року Адольф Птлер був призначений канцлером (по-нашому прем'єр-міністром) Німеччини. ) читати
Вітрина на щастя Оксанин феномен ( Чи можна уявити собі щастя людини, коли, здавалося б, така далека мрія дитинства раптом стає реальністю? Я відчула це, коли побувала на презентації вже другої відеороботи новоспеченої поп-ви-конавиці Аріни Домскі «Невозможно».) читати
ВЕЛИКИЙ ЗАЛ ТАНЦЮРИСТАМ ВИЯВИВСЯНЕ ПОТРІБНИМ, А ШАНУВАЛЬНИКИ ПОВСТАНСЬКОЇ ПІСНІ НЕ ПРОТИ БУЛИ СИДІТИ ЙНА ПІДЛОЗІ (У Культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії відбувся акустичний концерт «Повстанські барви», приурочений пам'яті головнокомандувача Української повстанської армії, Героя України, генерал-хорунжого Романа Шухевича.) читати
___________________________________________________________________
СЛОВО - НЕ ГОРОБЕЦЬ
Що думають та говорять політики читати

КУЛЬТУРА


БІОЕНЕРГЕТИКА КАРТИН ІВАНА ГОНЧАРА
Тепер я знаю, чому, коли потрапляю в Український центр народної культури «Музей Івана Гончара», огортає дивовижне почуття. Не таке, як, приміром, коли тобі подарують найкращий комплімент. Не таке, коли слухаєш найкращу музику. І не таке навіть, як коли тебе нагородять державною нагородою. А чимось схоже на-...торжество тіла й духу після доброго занурення в крижану воду. Відчуття абсолютної фізичної й моральної чистоти, абсолютного здоров'я...

Жипопис, який подивився у воду

Те ж саме почуття огортало весь минулий рік поряд з настінним календарем «Народні звичаї в малюнках Івана Гончара», зробленим з репродукцій його картин. Хоча доктор фі-зико-математичних наук, професор, директор Інституту екології людини Михайло Васильович Курик попереджав, що саме так воно є, але «допитливій же Варварі обов'язково треба знати, що буває на базарі»... Тепер залишилося ставити біля календаря з картинами Івана Гончара воду на 24 години, аби вона заряджалася, а потім пити її як «живу во-ДУ».

Із досліджень світових вчених виходить, що вода — єдина молекула, незалежно від її об'єму — хоч краплина, а хоч світовий океан. І що вона несе єдину інформацію з кінця в кінець цієї своєї молекули й передає її живим істотам, які спілкуються з нею (п'ють її чи купаються в ній).

Весільна українська обрядовість.

А якою побачили воду наші фізики, якою вона стала, взявши енергетичний заряд картин Івана Гончара? Інститут екології людини спочатку виявив позитивний вплив давньоукраїнських пісень-веснянок та національного українського одягу на здоров'я дітей і дорослих. Потім почав досліджувати, як впливає на воду живопис, надто той, що відображає національні українські строї, звичаї та свята. Так учені опинилися в Музеї Івана Гончара — стали, мов укопані, біля картин цієї великої Людини. Просто на фізичному рівні відчувалося, з якою любов'ю через ці картини майстер доносив до них глибинно-мудрий світ українських народних свят, звичаїв, річного обрядового кола, енергетичну силу й красу народного вбрання. Відібрали тринадцять робіт для календаря, на три доби біля них лишили чисту питну воду в чашках Петрі. У скляній

тарі віднесли воду в Інститут екології, отримали з неї «твердотільну структуру» (відомі в світі технології заморожування) і сфотографували за допомогою поляризаційного оптичного мікроскопа. Потім порівняли ці знімки із знімком «базової води».

Фрактали — ознаки життя

Контрольна вода — високоякісна питна, що має структурну впорядкованість. Оці фрактали свідчать, що вона є живою — тобто відповідає структурі внутрішньоклітинної води організму людини.

Якщо фрактали кристалічної структури води (у твердому стані) дуже добре впорядковані, то це означає, що й біоенергоінформаційні властивості картин високі. Вчені умовно поділили всі картини на чотири категорії за дією та структурою води:

природа України та звичаєві свята;

весільна українська обрядовість;

українське народне вбрання;

народні українські пісні й танці (веснянки та давньоукраїнський «кривий танок»).

Із дослідження стало видно: 13 картин гармонізують структуру води до найбільш необхідної для життєдіяльності та оздоровлення — якою вона має бути на внутрішньоклітинному рівні людини. Деякі з картин змінювали структуру води в бік лужності (там, де вбрання й танці).

А на квантовому рівні...


Завдяки позитивній спрямованості вишивальниці, захисним символам вишивки та оздоровчій дії української пісні, якими супроводжується процес вишивання, на квантовому рівні, кажуть вчені, також відбувається вплив на людину й оточуючий простір. Думка Володимира Вернадського, що людина — це квантова система, підтверджує основні викладки давньоук-

Народні українські пісні й танці.

«фрактальних кластерів» (які ми бачимо на фото), у котрих кодується інформація, що надходить ззовні. Водні кластери — це міжмолекулярні асоціати води, які мають певну структурну композицію, є частиною універсально-просторової геофізичної схеми планети й обумовлюють стійкість кожного молекулярного з'єднання, сформованого на основі води.

Що треба для здоров'я?

Оскільки вода — найпоширеніший у природі компонент і бере участь у всіх біохімічних реакціях живих організмів, а людина на 70 — 80 процентів складається з води, слід стежити за структурно-інформаційним станом усіх рідин організму. Для цього його спочатку слід відкоригу-вати. Інститут екології людини радить, яким чином це зробити.

Очищенням наших думок, слів та дій і їх спрямуванням на благо українського народу й кожного роду.

Впровадженням екологічного мислення й біоетики в усіх сферах життя.

Відродженням українських звичаїв і свят у садочках, школах, внз, у житті родин.

Знанням давньоукраїнської відичної науки про дію сил — стихій води, землі, вогню, повітря й ефіру в людині та Матері-Природі.

Введенням в освітянські програми питань ендоекології людини.

Щоденним вживанням структуро-ваної джерельної води, в тому числі й тієї, яка 24 години перебувала біля репродукцій картин Івана Гончара. Щоденним спогляданням цих картин. Частим відвідуванням його музею і йому подібних. А ми б додали: і храмів. / ще. Звідки відчуття абсолютного очищення й абсолютного здоров'я після ополонки? Думаю, коли пірнаєш у річку, та ще й узимку, — спілкуєшся з талою водою. Тала вода — жива вода. Наближена до структуро-ваної, такої, яка бере участь в обмінних процесах на клітинному рівні. Поляризованою за магнітними полюсами землі. Котра, як єдина величезна водна молекула землі, своєю потужною здатністю до очищення гармонізує інформаційне поле людини. Так само, як і картини Івана Гончара.

Підготувала Галина КРИВЕНКО. Вірний Богові й Україні


Бути в усіх на вустах, увінчатися славою народного героя... Він собі цього не бажав, а прагнув служити своїм життям поклику серця, долаючи життєві перешкоди.

Євген-Юлій Пеленський — майже забута сучасниками українська постать XX ст. Повернення українського бібліографа, видавця, літературознавця, педагога, музеєзнавця почалося з Музею книги та друкарства в Києво-Печерській лаврі. Саме тут відкрито унікальну виставку, присвячену життю й творчості Пеленського.

«Найперше, Євген-Юлій був книжником», — сказав книгознавець Михайло Грузов, який брав участь в організації виставки. Дійсно, наскільки сильно потрібно любити книгу, вболівати за долю українського друкованого слова, аби з Німеччини до Австралії везти серед свого нехитрого пожитку... українські шрифти та необхідне начиння для майбутньої друкарні. І вона таки існувала в тій далекій Австралії з легкої руки й небайдужості Євгена-Юлія, продукувала в післявоєнний період українські книги, які поширювалися згодом в усьому цивілізованому світі.

Є.-Ю. Пеленський був пластуном і, незважаючи на майже 20-літню еміграцію, залишався вірним пластунській заповіді — «Вірний Богові й Україні». Ця заповідь й стала основою виставки.

У 1928—1948 рр. Євген Пеленський опублікував понад 250 праць і статей, серед яких: «Бібліографія української бібліографії», «Богдан Лепкий», «Русалка Дністрова: Матеріали до бібліографії», «Антологія сучасної української поезії», «Усгаіпіса в західноєвропейських мовах», «Шевченко-клясик». На шевченківську тематику Пеленський написав близько ЗО статей. Цей факт спонукає до дослідження Пеленського-шевченкознавця. У серії, присвяченій українським класикам, видавець випустив у світ писання гетьмана І. Мазепи, Козацькі думи, «Слово о полку Ігоревім», «Кобзар», твори Марка Черемшини та ін. Видав 18 підручників для молоді, став засновником журналів: «Слово», «Дажбог», був першим редактором журналу для молоді «Вогні». Книгознавець поклав життя на вивчення української книги. «Зараз постає проблема захисту українського духовного слова, — сказав професор Київського університету, дослідник історії української книги Микола Тимошик. — Ми є свідками того, як вороги української державності прагнуть нині знівелювати наші здобутки в утвердженні справжньої, а не заідеологізованої історії української книги. Прийшов час, коли ми маємо не лише пізнати, а й переосмислити свою історію».

Микола Степанович із болем говорив про те, як гинуть у далеких діаспорах цілі пласти українського друкарства, які десятиліттями збирали наші земляки, сподіваючись, що колись ці друки дуже знадобляться вільній Україні, її народові. Але схоже на те, що ні колишній, ні новій владі нині не до архівних колекцій у французькому Сарселі, німецькому Мюнхені чи канадському Вінніпезі.

Відкриття виставки відбулося в період завершення Різдвяних свят, а святковий настрій створив колектив студентів Києво-Могилянської академії, які прийшли із вітальним «Вертепом». Сценка була настільки живою й осучасненою, що не залишила байдужим жодного з присутніх. Виставка «Вірний Богові й Україні» триватиме до березня 2008 року. Тому бажаючі можуть у зручний для них час завітати до Музею книги й друкарства України та на власні очі побачити роботи Євгена-Юлія Пеленського.

Ірина ЩЕРБАТА.

СПОРТ

Що за спорт такий го, і що ним можна підкачати?


Вашій увазі пропонується чудовий спосіб «підкачати» мозок, заспокоїти нерви та знайти справу близьку до душі. Мова піде про гру го, що вже декілька тисячоліть захоплює дедалі більшу кількість людей по всьому світу.

Багато інформації про го можна знайти в інтернеті та літературі. Щоб дізнатися якомога більше, я звернулася до обізнаної людини, батька дворазового медаліста чемпіонату Європи із гри в го, гравця та викладача го у Київському палаці дітей та юнацтва — Григорія Гальченка. Спортсмен грає вже більше трьох десятиліть. Він зумів популярно пояснити та розкласти на поличках усе, що стосується гри в го.

Історичні відомості:

Ця гра виникла приблизно 5 тис. років тому. Є різні версії щодо місця виникнення, але більшість дослідників схильна думати, що народилася вона в Китаї і там мала назву вєйці. Приблизно в 3-4 столітті нашої ери гра через Корею потрапила до Японії, де отримала назву го. Спочатку гру відносили до занять, що духовно збагачують людей, але згодом вона була визнана неазартною. Професіональні гравці го жили при палаці імператора, розважаючи його.

Легенда:

Одного разу лісоруб йшов звичними стежками з сокирою на плечі. Дорогою зустрів двох чоловіків, які на пеньку грали в незнайому раніше лісорубу гру. Він зупинився, щоб зрозуміти хід гри, і сам не помітив, як захопився і присів біля гравців. Коли ж лісоруб нарешті піднявся, виявилося, що дерев'яна ручка на сокирі повністю згнила. Ось так летить час за грою в го.

Що необхідно гравцеві:

Щоб грати, необхідна спеціальна дошка 19 на 19 квадратів та спеціальні камені. Звісно, що є колекційні набори, вартість яких дуже висока, але новачкам така розкіш не знадобиться. Найбільше цінуються дошки, виготовлені з дерева, що проходять спеціальну обробку, у результаті не тріскаються і не набухають од вологи.


Чому варто грати в го:

Ця гра не має вікових обмежень — найуспішніші починають кар'єру ще у дитинстві. Якщо врахувати, що за одну партію робиться приблизно втричі більше ходів, ніж у шахах, а кількість пунктів на дошці — 361, то зусилля гравця го можна порівняти з зусиллями шахіста, який грає водночас 18 партій! Існує приблизно 10 титулів, за якими визначається рівень гравця, тому завжди є перспектива і ціль для досягнення. У Києві є гуртки го, наприклад у Київському палаці дітей та юнацтва на станції метро Арсенальна або у клубі «Супутник» на вулиці Шота Руставелі.

В Україні і всьому світі відбуваються багато турнірів з го. На території нашої країни за рік буває приблизно 15 турнірів, у більшості з яких може взяти участь навіть новачок. Кількість гравців го у світі налічує приблизно 50 мільйонів чоловік, 12 мільйонів із яких — японці. В Україні ж гравців приблизно тисяча.

Під час розмови з'ясувалося, що саме в цей час у приміщенні КПІ розпочинається турнір з гри в го, і, звісно ж, не можна було пропустити таку подію!

Ідемо на турнір. Довелося відпустити Григорія Михайловича зіграти партію, тим часом я уважно спостерігала за тим, що відбувалося навкруги. У приміщенні приблизно 50 чоловік. Здивувало, що грали різні люди: чоловіки, жінки, семирічні діти, дідусі й бабусі, молоді люди, вбрані традиційно і досить оригінальне, бізнесмени у ділових костюмах, з постійно вібруючими телефонами, і навіть — домогосподарки.

За столом, неподалік входу, за ноутбуком щось важливе вирішував приємний на вигляд чоловік середнього віку. Як потім з'ясувалося, це Володимир Федорович Корсак — головний суддя та один з організаторів турніру. Володимир Федорович розповів, що на сьогоднішньому змаганні присутні гравці з Києва, Рівного та Броварів, але зазвичай кількість гравців з різних міст більша.

Він розповів про талановитих маленьких чемпіонів, на яких покладається дуже багато надій. Це — Марійка Захарченко з Києва, якій зараз 12 років, а вона вже стала чемпіонкою України серед жінок, та Юрко Михайлюк з Рівного, який виборов третє місце на Чемпіонаті Європи. Ось такі маленькі генії, на жаль, поговорити з ними не вийшло: вони були дуже зайняті. А ось з іншими молодими, а точніше сказати — дуже молодими учасниками турніру я все-таки поспілкувалася. Восьмирічна Камілла розповіла, що за численними проханнями навчає однокласників грати у го. Хлопчик Віталій, який вже упродовж року майже щодня грає з батьком, помітив, що завдяки цьому у школі йому стало легше навчатися. Ось і наочний приклад того, як гра впливає на розум!

Зацікавилися!? Тоді не варто гаяти час, а потрібно лише спробувати і зрозуміти, яка роль го у твоєму житті.

Хочеш дізнатися більше про го в Україні — завітай на сайт Української Федерації Го итдо.огд.

Оксана ПОПОВА, 16 років.


Українці - лише "надцяті".
Чемпіонат Європи з фігурного катання, що завершився у хорватському Загребі, був не стільки змаганням з технічної майстерності фігуристів чи постановницькою роботою їхніх наставників.

Сухий і крихкий лід, на який від самого початку знайомства з ареною скаржились спортсмени, розсипався під лезом ковзанів і створював додаткові труднощі під час приземлення. Найменшу невпевненість, гі-перобережність чи острах лід віддзеркалював у помилках.


Після масового падіння чоловіків катання дівчат було значно чистішим. До головних претенденток на подіум — минулорічних чемпіонки та віце-чемпіонки континенту Кароліни Костнер і Сари Майєр — упритул наблизились володарка європейського титулу 2005 року угорка Юлія Себестьєн та відразу дві фінки — досвідчена Кіра Корпі й дебютантка чемпіонату Лаура Лепісто.

Кароліна не втілює образи, а просто катається, її природні рухи настільки органічно зливаються з музикою. «Кароліна використовує таку музику, яку слухати майже неможливо, — вважає один із найкращих українських спеціалістів Галина Кухар. — Але разом з її катанням ця мелодія починає звучати, набуває особливого сенсу та краси. Таке може тільки Костнер! Дивується феномену Костнер і Олена Войцехівська, олімпійська чемпіонка. Кароліну вона порівнює з кореянкою Ю-ІНа Кім: «На ЮНа Кім працює бригада талановитих людей, котрі ставлять кожен свою частинку програми. За такого комплексного підходу може вийти унікальний результат. А Костнер здатна одна боротися з таким «комплексним» суперником».

У найкращій своїй манері вигравши коротку програму, де змусила по-новому зазвучати музику групи Тпе Ооогз, у довільній Кароліна Костнер не була бездоганною в обертаннях та на виїзді зі стрибків. Пропустивши у довільній поперед себе швейцарку Сару Майєр, 20-річній італійці все ж вистачило балів, щоб у підсумку стати першою. «Я щаслива, що виграла друге «золото» чемпіонату Європи, — поділилась італійка радістю з журналістами. — Мені було навіть складніше, ніж торік, адже будь-який результат, окрім перемоги, був би кроком назад. А я прагну рухатись тільки вперед!». Сара Майєр, яка на минулому чемпіонаті у Варшаві страшенно засмутилась, здобувши «лише» срібну медаль, тепер з таким же запалом раділа своєму другому «сріблу». Бронзовим виявився дебют для 19-річної Лаури Лепісто, котрій вистачило витримки без значних збоїв відкатати довільну програму.

Киянка Катерина Пройда у короткій програмі допустила грубі помилки і завершила свій дебютний чемпіонат на 29-му місці: «Зірвані стрибки — не найголовніша моя помилка. Протоколи свідчать, що в мене ще надто слабка презентація програми. Тож з новими силами працюватиму над хореографією».

У танцях на льоду одесити Анна Задорожнюк/Сергій Вербило, котрі тренуються в США у Миколи Морозова, у підсумку посіли 11-те місце. За рік вони зробили великий крок вперед, їхній довільний танець «Нострадамус» вражає постановкою, однак чемпіонській м'якості, невагомості ковзання, а також невимушеності та розкутості українцям потрібно ще вчитися. Непогано виконували програму чемпіони України Алла Бекназарова/Володимир Зуєв — 14-те місце. Це вже є перемогою харків'ян, котрі перед тренуваннями змушені лопатами розчищати ковзанку...

Росіяни Оксана Домніна/Максим Шабалін, які своїм запалом в оригінальному танці «Розпрягайте, хлопці, коней» змусили танцювати своїх та чужих тренерів за бортом льодової арени, свою найбільшу перемогу святкували не над срібними призерами — титулованим французьким дуетом Ізабель Делобель/Олів'є Шонфельдер, а над співвітчизниками Яною Хохловою/Сергієм Нови-цьким, які стали володарями «бронзи». Цей чемпіонат повинен був визначити першу російську пару серед двох рівних за майстерністю, яка у подальшому на всіх стартах мала би підтримку своєї федерації. Тому Шабалін, котрий переніс складну операцію на меніску і не пройшов необхідного курсу реабілітації, вийшов на лід. Якою ціною вихованцям Олександра Горшкова далась ця перемога, знають лише вони. Однак у спорті свідомо жертвувати здоров'ям можуть лише чемпіони духу...


Екстремсши, на старт!
У світі існує дуже багато різновидів зимових видів спорту. В Україні поки що ми не маємо змоги займатися такими видами, як: ісе-2огЬіпд (зимовий зорбінг) — спортсмен скочується із засніженого схилу у спеціальній надувній кулі; ісе-сІМпд (айс-дайвінг) — це занурення з аквалангом під лід (для занурення потрібен спеціальний акваланг та костюм «сухого» типу).

Поки що нам доводиться тільки мріяти про подібні розваги, але в Україні можна розважитися й без цього екстріму!

Зима — період, коли все відпочиває після жвавого, енергійного та активного літа, буденного навчання восени та навесні. Але це не стосується справжніх відчайдухів-екстремалів, які не можуть жити без гострих відчуттів. Шукаєш дозу адреналіну, яка зможе втамувати твій потяг до пригод та доламати вцілілі після минулої зими кінцівки? Читай і насолоджуйся.

Один з найвідоміших серед зимових видів спорту — це гірськолижний. Лижі можуть бути зроблені із пластика або дерева (професійні спортсмени використовують лижі з дуже міцного пластика). Якщо ти думаєш, що цей спорт не надто екстремальний для тебе, то знай, швидкість руху лижника може досягати 150 км/год. Щоб навчитися кататися на лижах, треба пройти спеціальну підготовку. Якщо ти киянин, то взяти лижі у прокаті та найняти інструктора тобі доведеться у гірськолижному розважальному комплексі «Протасів Яр».

Траси і підйомники нині там у повній бойовій готовності. «Протасів Яр» — єдине місце в столиці, де можуть покататися ^початківці гірськолижного спорту. Його трасам далеко до альпійських чи карпатських, проте місцезнаходження практично у центрі міста стабільно приваблює тих, хто не може полишити справи і взяти відпустку взимку, щоб вдосталь насолодитися лижним спортом.

Справа за малим — дочекатися стійких морозів і стабільного снігу. Люблять сніг і сноубордингисти (англ.) — вид спорту, що полягає в спуску із засніжених схилів і гір на спеціальному снаряді. Спочатку сноубординг був винятково зимовим видом спорту, але згодом окремі екстремали освоїли його навіть влітку, катаючись на дошках по піщаних схилах (Сендбординг). Сноубординг підрозділяється на декілька різновидів: спортивний (АІріпе зпо\л/ЬоагсІіпд) — охоплює наступні дисципліни: бордеркрос, слалом, паралельний слалом, слалом-гігант, паралельний слалом-гігант і супергі-гант. Фрірайд (Ргеегісіе) — вільний спуск непідготовленими схилами, від пологих до найкрутіших. Фрістайл (Ргеезіуіе) — спуск по підготовленій трасі з виконанням стрибків і акробатичних трюків. Фрістайл охоплює низку дисциплін, зокрема хаф-пайп (Наії-ріре), біг-ейр (Ьід-аіг), слоуп-стайл (зіоре-зіуіе) і ін. Оскільки часто катання на сноуборді проходить на непідготовлених схилах і на великих швидкостях, для захисту від травм використовується різноманітна екіпіровка — шоломи, захист суглобів, спини, рук.

Відчути себе справжнім сноубор-дистом ти зможеш у «Протасовому Яру», де орендують сноуборд та екіпіровку для катання.

Один з найестетичніших видів зимових розваг — катання на ковзанах. Існує два різновиди змагань: фігурне катання та швидкісні перегони. Щоб опанувати ці дисципліни, необхідно мати неабияку витримку та почуття рівноваги. Нині у Києві функціонують криті льодові ковзанки «Атек», «Крижинка», «Крижин-ка-хімволокно», «Авангард» та нова Льодова арена на території спортивного комплексу «Наука-спорт» і кілька приватних — ковзанки СК «Атек» (Київ, вул. Чистяковська, 20); «Піонер» (Дніпровский узвіз, 1, ст. м. Арсенальна, тел. 496-53-53); «Караван» (вул. Лугова 9); «Крижинка» (вул. Еспланадна 42, тел. 220 93 79); «Крижинка» (вул. Генерала Жмачен-ка 7, тел. 543 98 49); Льодовий стадіон, пр. Глушкова 9, тел.: 266 60 66) тощо.

Для тих, хто вважає катання на ковзанах занадто жіночним видом спорту, людство винайшло спорт для справжніх чоловіків — хокей.

Хокей із шайбою, канадський хокей або просто хокей (англ. НосКеу, від старофранцузької подиеі — палиця пастуха з гаком) — командна гра, в якій дві команди намагаються вразити твердою круглою шайбою ціль — ворота суперника, використовуючи ключки. У кожній команді є один воротар. Хокей із шайбою входить до програми зимових Олімпійських ігор. В Україні слово «хокей» асоціюється в першу чергу саме з хокеєм із шайбою. У світі найпопуляр-нішою грою є хокей на траві. У Києві всі бажаючі спробувати свої сили у хокеї можуть завітати на будь-яку з вищеперерахованих ковзанок.

Олена ЮШКОВА, 14 років.
Мат шаховому королю поставило життя..
Проживши символічну кількість років — 64 (стільки ж чорно-білих клітинок має шахівниця), в лікарні ісландської столиці Рейк'явіка помер 11-й чемпіон світу американський гросмейстер Роберт Джеймс Фішер.

Столиця Ісландії була тим містом, де влітку 1972 року Фішер виграв фінальний матч за звання чемпіона світу у свого попередника на шаховому троні Бориса Спаського, чим перервав гегемонію радянських шахістів, які від 1948 року володіли найвищим шаховим званням (М.Ботвинник, В. Смислов, М. Таль, Т.Петросян, Б. Спаський).

Роберт Фішер прожив у Рейк'явіку останні три роки свого короткого життя, бо не міг повернутися на батьківщину, де на нього очікував арешт і, ймовірно, ув'язнення. Останні 15 років американець прожив поза межами СІІІА, після того, як зігнорував заборону уряду своєї країни зіграти комерційний матч з останнім шаховим суперником Борисом Спаським у 1992 році в Югославії. Це було зроблено в той момент, коли в Югославії йшла громадянська війна, коли ця балканська країна зазнала суворих економічних санкцій з боку ООН, коли збірну Югославії з футболу позбавили права виступати у фінальному турнірі чемпіонату Європи, а олімпійську команду не допустили до участі в Олімпіаді в Барселоні...

І тут Фішер проявив солідарність з країною, яка не раз дарувала йому гостинність і де він перемагав у багатьох турнірах. Департамент торгівлі СІІІА попередив американського громадянина Фішера, що той порушить урядовий указ, якщо гратиме матч в Югославії, і буде покараний за комерційні відносини з ворогом. На що Роберт Фішер, який завжди відзначався самостійністю висловів та вчинків, зібрав у Белграді прес-конференцію, на якій демонстративно обплював урядове повідомлення. З того часу шаховий геній був поза американським правом і проживав в Югославії, Угорщині, Японії, на Філіппінах, в Японії, Ісландії.

Одружуватися чи грати в шахи? 

Про Боббі Фішера оповідали байки, що він начебто уникав дівчат, бо йому було з ними нецікаво, адже вони не вміють грати в шахи... Екс-чемпіон світу Михайло Таль, котрий свого часу був і головним редактором ризького журналу «Шахс», опублікував інтерв'ю з Фішером, де одним з питань було: «Боббі, вам уже минуло двадцять, чи не пора вам подумати про одруження?».

«Розмірковую над цією проблемою і не знаю, що робити. Або куплю авто, або одружуся. Американки мені не подобаються, бо надто самостійні і забагато часу проводять у перукарнях. Волів би екзотичну дівчину з Тайваню чи Гонконгу», — такою була відповідь молодого американця.

Була в нього романтична історія кохання із юною угорською шахісткою Зітою Райчаньї (їй тоді було 18 років). Переглядаючи партії американського чемпіона, вона захопилася особою автора та його змістовними коментарями і втратила спокій і сон. Згодом Зіта відправила своєму кумирові листа, на який відповіді не отримала. Та дівчина була наполегливою. І після кількох послань Фішер таки зголосився до своєї європейської шанувальниці. Зіта полетіла до Лос-Анджелеса, поруч із яким, у Пасадені, жив Роберт. Вони провели чимало часу за шахівницею. А здобутком цієї співпраці стало її звання чемпіонки Угорщини серед юніорок.

Саме Зіта повернула Фішера до шахового змагання. Після матчу 1972 року із Спаським Боббі двадцять років не грав жодної офіційної партії. І кохана дівчина таки вмовила його на наступний матч із колишнім суперником Борисом Спаським. Улітку 1992 року він погодився зіграти за фантастичний гонорар — 5 мільйонів доларів, які запропонував югославський бізнесмен Єздимир Василєвич. Тож Фішер зігнорував заборону свого уряду, знову переміг Спаського, забрав гроші і полетів до Будапешта. Але історія взаємин Роберта і Зіти мала оригінальне закінчення: поки він роздумував, пропонувати їй заміжжя чи ні, вона вийшла заміж за іншого. Фішер покинув Будапешт і полетів до Азії...

За чутками, які іноді проникали на сторінки газет, він нібито одружився з філіппінкою китайського походження, молодшою років на тридцять. І вона народила йому донечку. На запрошення японської федерації шахів Фішер якийсь час мешкав у Токіо. 15 липня 2004 року у токійському аеропорту «Норіта» імміграційна служба Японії затримала його при спробі вилетіти до Філіппін, де в Манілі на нього очікувала дружина з маленькою дитиною. Кілька місяців Фішер провів у японській тюрмі, поки руку порятунку екс-чемпіону світу простягнула Ісландія. Уряд цієї маленької острівної країни заявив, що може надати американському шахістові дозвіл на проживання: «Ми допомагаємо старому другові в біді. Грати у шахи — це не злочин».

А хто батьки чемпіона?

Роберт Фішер мав непросте дитинство. Він не знав свого батька, та, як тепер дослідили, вважав ним не того, хто дав йому життя. І якось висловився: «Діти, які ростуть без батьків, виростають вовками...»

В Англії кілька років тому вийшла книжка відомих авторів Д.Ед-мондса та Д.Ейдінова про матч 1972 року Фішер — Спаський «Боббі Фішер йде на війну», про особистостей того поєдинку, політику, «холодну війну» того часу, трагікомічні випадки. Із архівів ФБР автори довідалися, що Роберта та його маму Регіну ця таємна служба вважала... радянськими шпигунами. Регіна Фішер (1913-1997) була громадянкою СІІІА, бо, хоча народилася у Цюріху в родині колишнього кравця Якоба та Наталії Вендерів, ще перед початком Першої світової війни перебралася з батьками до Америки. У роки Великої депресії в США вона поїхала до Німеччини, де жив її брат Макс Бендер. В 1932-1933 рр. вона мешкала у Берліні, де познайомилася і покохала біофізика Герхардта Фішера. Через рік вони втекли з нацистської Німеччини до Москви, де Регіна п'ять років навчалася у Московському медичному інституті. 1938 року вона народила доньку Джо-ан (1938-1998) і перед початком війни повернулася до США. Гер-хардт не отримав американської візи, і вони роз'їхалися. 1945 року Регіна подала на розлучення через невиконання чоловіком сімейних обов'язків.

Боббі ж народився 9 березня 1943 року у Чикаго. У матеріалах ФБР є припущення, що батьком майбутнього чемпіона був угорський емігрант, комуніст Пол Фелікс Неменьї. Він став добрим знайомим Регіни за рік до народження сина, а після його появи на світ постійно ним опікувався і щомісяця надсилав гроші на утримання. Але мама ніколи не казала синові, хто є справжнім його батьком. Шахівницю молодшому братові подарувала Джоан, коли йому було шість років. Вже в десять років він став постійним учасником нью-йоркських турнірів, у дванадцять переміг в чемпіонаті Мангеттенсь-кого клубу, а 1956 року розділив

5-8 місця у відкритому чемпіонаті США разом з колишнім львівським шахістом Степаном Попелем (партія між ними закінчилася унічию). Шахові успіхи юного американця круто пішли вгору, 1958 року він став чемпіоном СІІІА і учасником міжзонального турніру в Югославії, звідки розпочав сходження на шаховий Олімп, яке успішно закінчилося 1972 року перемогою над Спаським. Роберт Фішер своїми перемогами у 60-70-ті роки минулого століття і своїм феноменом шахового генія підняв престиж стародавньої гри на небачену висоту. Він не закінчив середньої школи, але добре володів шістьма мовами і розгромив радянських шахістів, відібравши у них звання шахового короля світу. Шахісти завжди оцінювали його об'єктивно: «Це надзвичайно чесна і порядна людина, яка має свої принципи, здоровий глузд, але висловлює погляди настільки суперечливі, що всі довкола думають, ніби він несповна розуму».

Найкращий шахіст XX століття

Коли закінчувалося двадцяте століття, чимало видань обирало найкращих минулого віку. За опитуванням електронного шахового журналу \Л/ееК іп Спезз Фішера визнали найкращим шахістом XX століття: Фішер — 362 очки, Кас-паров — 345, Альохін — 230, Таль — 218, Капабланка — 196. Усього згадувалося 116 шахістів, серед них — львівський гросмейстер Василь Іванчук (22 місце).

Роберт Фішер і перший львівський гросмейстер Леонід Штейн дуже любили грати бліц-партії, і наш земляк не раз брав гору. На закритті Всесвітньої шахової олімпіади у Гавані Штейн запропонував Фішеру зіграти матч із бліцу, на що отримав цілком серйозну пропозицію: «Чому тільки бліц?! Зіграймо справжній матч. Ви — чемпіон СРСР, я — чемпіон США». Ідею підтримав присутній при розмові Фідель Кастро. На жаль, матч так і не відбувся. Надто вже радянське спортивне керівництво боялося поразок від американців... Раптова смерть Леоніда Штейна улітку 1973 року приголомшила американця — той був тільки на вісім років старший за Боббі.

Коли 1972 року після перемоги над Борисом Спаським Фішер повернувся до Нью-Йорка з титулом чемпіона світу, мер «Великого яблука» вручив йому символічний ключ від міста — адже це була перемога Америки над радянською шаховою машиною. Та минуло двадцять років, і на тріумфатора й короля шахів на батьківщині очікувала тюремна камера. У своїй книжці «Мої великі попередники» Гаррі Каспаров назвав Роберта Фішера «Генієм-одинаком» і «Великим самітником», мабуть, найточніше характеризуючи американського чемпіона, якому нічого не було потрібно, крім шахів, і який нікому не був потрібен, коли перестав перемагати. Але в історії древньої гри він залишиться тим, хто «розворушив» шахи і додав їм революційного імпульсу, придумавши і «шахи Фішера», за якими нині проводяться великі змагання, і шаховий годинник нової конструкції. Та, найголовніше, він показав, як можна і треба любити ШАХИ...
НА ЧАСІ

НУ І ХТО Ж З НАС ЛОХ?


Студенти «вишів» із полегшенням зітхнули — сесія минула. Дехто вже й забув про неї, катаючись на лижах у Карпатах або відсипаючись у батьківській хаті. Але для багатьох варто провести «розбір польотів». Насамперед, анекдот: «Один студент хвалиться: «За мене однокурсниця всі контрольні зробила за 20 доларів». — Його приятель відповідає: «А я курсову купив у фірмі за 100 гривень». — їх чує перехожий і встряє у розмову: «Все добре, хлопчики, сподіваюсь, ви не лікарі».

Ні для кого не секрет, що більшість рефератів, за які отримані заліки, або скачані з інтернету, або куплені у різних фірмах, які мають назви «Курсові, реферати, дипломи». І так роблять і майбутні інженери, і вчителі, і лікарі, і фізики з математиками.

Уже ніхто в Україні не соромиться шпаргалок на іспитах, їх копіюють на ксероксі, ховають у рукави, кишені, паски, «заганяють» у мобільний, отримують «дзвоник від друга» у туалеті під час екзамену, отримують у спадок або купують у однокурсників тощо. Деякі вимолюють «зарахи» та оцінки на іспитах у викладачів, є такі вузи, де за це платять гроші.

Такі студенти — іноді відверті «мажо-ри», а іноді й просто ледарі з родин середнього класу — часто дивляться на тих, хто дійсно вчиться, зверхньо. Типу: «Ми — молодці, а ви — лохи, грошей не маєте. То й партеся на парах».

Як результат, одні вчаться, здобувають знання та освіту, а інші отримують такий же диплом і «нуль» знань. І такі є в кожній студентській групі. Не треба говорити, що немає часу на вивчення дисциплін. То немає бажання взагалі вчитись.

У мене є знайома, яка не лише вчиться на «відмінно» у найкращому внз України, але й підпрацьовує у дитячому садку та ще пише контрольні і реферати ледарям-од-ногрупникам. Ось вона дійсно отримає знання і для себе, і за інших. А вони так і залишаться з тим рівнем, з яким вступили до «вишу».

Якщо ми сунемося до Європи і прийняли Болонський процес, то варто знати, що там шпаргалки вважаються соромом. У Німеччині на студента заведено особову справу. І якщо він коли-небудь користувався «шпорою», то це записується у цю особову справу. Випускник приходить влаштовуватися на роботу, а роботодавець уже вирішує, чи потрібен йому такий спеціаліст.

Уявляю, в який ступор впадають іноземці, коли бачать на вулицях Києва біля кожного внз тіток у фартухах, на яких намальовано «Курсові, реферати, дипломи, дисертації» і вказано розцінки.

Пане міністре освіти, Іване Вакарчук! Я готовий поїхати з вами по всіх європах і болоньях, щоб висвітлювати боротьбу їхнього уряду проти шпаргалок та переймати досвід отримання чесних знань, а не фальшивих оцінок.

Данило ФІЛОНЕНКО.


«ВСЕВИШНІЙ ОДИН!» - МУСУЛЬМАНИ НАМАГАЮТЬСЯ ПЕРЕКОНАТИ МОЖНОВЛАДЦІВ
Кримські татари почали в Симферополі довгострокову акцію протесту з вимогою виділити їм земельну ділянку для будівництва соборної мечеті. Міська влада назвала дії пікетників незаконними, проте не заперечила, що може погодитися на їхні вимоги.

Нагадаємо, Симферопольська міськрада, що тривалий час відмовлялася виділяти землю для будівництва соборної мечеті, 10 січня поточного року все ж таки затвердила проект землевідведення ділянки площею 2,7 га, проте не на вулиці Ялтинській, як передбачалося раніше, а на вулиці Луговій. Рішення викликало протест у Духовного управління мусульман Криму (ДУМК), яке встигло до цього часу виконати проектно-дослідницькі роботи на первинному місці і навіть затвердити ескіз майбутнього храму на містобудівній раді АРК. У зв'язку з цим муфтият подав позовну заяву на рішення міськради до Господарського суду Криму. Крім того, ДУМК спільно з меджлісом кримськотатарського народу організувало пікет на вулиці Ялтинській, де встановило намет і декілька стендів, один з яких свідчить: «Всевишній один! Не гнівіть його! Гриценко, Бабенко, Пла-кида, не забувайте Бога. Покайтеся і очистіть душі». У перший же день початку акції її учасники прийняли звернення на ім'я Президента України, в якому пов'язали рішення симферопольських депутатів з бажанням «спровокувати громадян України на масові виступи». «На наш погляд, кримська влада не зацікавлена в прозорих і справедливих механізмах розподілу землі. Таким чином, необхідне пряме залучення представників центральних органів виконавчої влади і правоохоронних органів України до наведення елементарного порядку в цій сфері», — говориться в зверненні.

Перший заступник голови меджлісу Рефат Чубаров в коментарі журналістам назвав дії Сімферопольської міськради цинічними і провокаційними. «Нам не подобається хамство, цинізм і відкрита ворожість більшості депутатів Сімферопольської міськради. Одна з них сказала мені в кулуарах: ми не хочемо бачити ваші храми в нашому місті. Ось їхня позиція!» — розповів Чубаров. При цьому він висловив тверду впевненість у

тому, що соборна мечеть буде неодмінно побудована на запланованій ділянці — на вул. Ялтинській. «Будувати її' ми будемо тут обов'язково», — заявив Чубаров. Разом з тим він підкреслив, що починати самовільне будівництво мечеті кримські мусульмани не мають наміру. «Ми обов'язково отримаємо проект відведення землі і після цього приступимо до будівництва», — запевнив Чубаров. Він також сподівається, що правоохоронні органи і, перш за все, прокуратура зобов'яжуть міськраду виконати відведення земельної ділянки.


У свою чергу, муфтій мусульман Криму Аджі Емиралі Аблаєв сказав журналістам, що з моменту отримання проекту відведення ділянки на вул. Ялтинській в 2004 році ДУМК витратило на узгодження документів близько 70 тис. грн. «На новій ділянці нам по-новому доведеться все погоджувати. Так не піде!» — сказав він. Дії міськради муфтій охарактеризував як «неповагу до мусульман, що живуть у Криму».

Отримати коментар у мера Симферополя Геннадія Бабенка журналістам не вдалося — він в закордонному відрядженні. Секретар Симферопольської міськради Володимир Блінов провів прес-конференцію, в ході якої зазначив, що рішення про місцерозташу-вання земельної ділянки для будівництва мечеті може бути переглянуте міською владою. Він допустив, що серед симферопольців буде проведений місцевий плебісцит на предмет того, де саме в місті повинен стояти головний храм кримських мусульман (!). Разом з тим Блінов визнав, що рішення міськради про місцерозташуван-ня мечеті на вулиці Луговій, а не на вулиці Ялтинській, як вимагала мусульманська громада, було «спонтанним, не зовсім підготовленим». У ході прес-конференції також, з'ясувалося, що однією із головних причин для перенесення місця під будівництво мечеті було колективне звернення членів розташованого поряд з ділянкою на Ялтинській, садово-городного товариства, які виступили проти сусідства з мусульманським храмом.

Георгій ВЕРВЕС.

(Влас. кор. «Молоді України»

по Криму).
ЧИ ВАРТО МІНЯТИ КИЇВЩИНУ НА КРИМ?

Прокурор їде на оглядини


Генеральний прокурор України Олександр Медведько направив у Верховну Раду Криму подання на узгодження кандидатури нинішнього прокурора Київської області Володимира Бойка на пост прокурора АРК. Згода кримських депутатів по цій кандидатурі повинна бути дана на лютневому пленарному засіданні парламенту.

Нагадаємо, що крісло прокурора АРК залишається вакантним з листопада 2007 року, коли Віктор Шемчук перейшов на депутатську роботу у Верховну Раду України. У Києві хотіли б бачити на цій посаді 46-річного Володимира Бойка, який з лютого 2005 по липень 2007 року вже обіймав пост заступника прокурора АРК, опікуючись у кримській прокуратурі слідчим управлінням. На початку серпня минулого року він був призначений прокурором Київської області. За деякою інформацією, його призначення на цю посаду тоді «активно просовував» Шемчук.

Відповідно до Конституції АРК і Закону України «Про прокуратуру», кандидатура кримського прокурора повинна бути узгоджена з парламентом автономії. Проте більшості керівників фракцій у ВР Криму прізвище Бойко практично не відоме, тому своє ставлення до даної кандидатури вони готові висловити лише після обговорення, на засіданнях фракцій. «Я Бойка не знаю, — зізнався журналістам спікер кримського парламенту і за сумісництвом лідер фракції «Блок «За Януковича!» Анатолій Гриценко. — Мені однаково, яке прізвище буде в прокурора АРК, головне, щоб ця людина керувалася винятково законами України».

«Я не знаю, хто такий Бойко, я його в очі не бачив», — сказав журналістам керівник фракції «Комуністи» В'ячеслав Захаров. Нічого не чув про можливого нового прокурора і лідер фракції «Курултай — Рух» Ремзі Ільясов. Він зізнався, що «взагалі не в курсі, хто ця людина».

У свою чергу, заступник голови фракції «Союз» Володимир Кличников вважає, що в депутатів від однойменної партії «немає підстав голосувати проти» кандидатури Бойка. «Відверто кажучи, для всіх він залишається отакою сіренькою мишкою», — додав Кличников. А лідер фракції «Крим» Сергій Куні-цин зауважив, що перш ніж проголосувати за нового прокурора, його колеги-депутати «повинні познайомитися з цією кандидатурою», після чого буде винесено ухвалу.

За словами представника фракції «Блок Наталії Вітренко «Народна опозиція», керівника Постійної комісії з правових питань, правопорядку та надзвичайних ситуацій Людмили Лубіної, вона не дуже добре знає Бойка, тому не може охарактеризувати його «як особу, як працівника, як професіонала». «У нас в Криму дуже багато невирішених питань, тому, залежно від того, які ми отримаємо відповіді, і ухвалюватиме рішення наша фракція», — відзначила Лубіна. Депутати з фракції «Солідарність», за словами її' лідера Юхима Фікса, також визначаться по кандидатурі нового прокурора лише після зустрічі з ним.

«Ми б хотіли бачити прокурора, перш за все здатного боротися з тією корупцією, яка існує в Криму, з тими злочинними кланами, які сформувалися в автономії за останні два роки роботи нинішньої влади», — сказала голова фракції БЮТ у ВР АРК Тетяна Звєрєва. При цьому Бойка вона охарактеризувала як людину досить «принципову та серйозну». Проте остаточне рішення по його кандидатурі буде ухвалене на засіданні фракції БЮТ.

Георгій ВЕРВЕС.

(Влас. кор. «Молоді України»

по Криму).


Стипендією забагатіє
Уряд підвищує майже до розміру прожиткового мінімуму студентські стипендії. Підвищення відбудеться двома етапами: з першого січня і з першого вересня. Зрозуміло — нинішнього року. На це в Державному бюджеті закладено 2,1 мільярда гривень.

Із першого січня 2008 року для учнів професійно-технічних навчальних закладів розмір ординарної, тобто звичайної академічної стипендії підвищився до 150 гривень на місяць.

Стипендії у вищих навчальних закладах першого-другого рівнів акредитації збільшилися до 200 гривень, третього-четвертого — до 300 гривень. А з нового навчального року вони зростуть до 400 і 530 гривень відповідно.

Нагадаємо, мінімальну академічну стипендію визначають на основі середнього прожиткового мінімуму. Студентам-відмінникам надається надбавка до академічної стипендії у розмірі 25 відсотків.

Передбачається більший соціальний захист студентів з числа ді-тей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Так, уже з 1 січня 2008 року розмір стипендій для таких категорій дітей, що навчаються в училищах, зросте у 3,2 разу і становитиме 500 гривень на місяць. А для сиріт — студентів внз

стипендія зросте ще в більше разів, вони отримуватимуть 1060 гривень на місяць. Для забезпечення цих виплат у бюджеті додатково враховано 0,2 мільярда гривень. Крім того, для виплат допомоги зазначеній категорії дітей також додається 0,1 мільярда гривень.

Навіть коли обминула стипендія, напризволяще студенти не покинуті. Хтось має гуртожиток — також благо за нинішньої дорожнечі житла. Усе-таки понад 450 тисяч студентсько-учнівської молоді там мешкає. Нинішній Уряд обіцяє 92 мільйони гривень на їхню реконструкцію та ремонт. Кожний студент має пільговий проїзд. Діятиме впродовж року, включаючи літні канікули. На цю компенсацію в бюджеті заплановано 38, 3 мільйона гривень. Передбачається бюджетом виділити 14, 7 мільйона гривень на державне пільгове довгострокове кредитування на здобуття освіти. Заплановано 15, 4 мільйона гривень спрямувати на підтримку молодіжних громадських організацій. Ще 76,1 мільйона гривень підуть на кредитування молодим сім'ям для отримання власного житла.

Нехай не все, але щось з цього перепаде кожному студентові. Головне, щоб задеклароване Урядом втілилося в життя.

Ніна МАКАРЕНКО.
Євро-2012 очистить річки
Про цікаву ідею повідав цими днями перший заступник голови Полтавської облдержадміністрації Іван Близнюк. Під час будівництва об'їзних автошляхів територією області пропонується заразом прочистити річки, які течуть поблизу, — Сулу, Псло, Ворсклу. А намитий річковий пісок використають на будівництві та ремонті доріг. Адже для того, щоб Полтавщина гідно зустріла Євро-2012, того піску потрібно аж 5 млн. м3.

Ясна річ, біля розчищених річок можна створити рекреаційні зони і розвивати туристський бізнес.

Ідея дуже актуальна. Полтавські річки жахливо замулилися, позаростали очеретами, у багатьох місцях стали курці по коліна. Більшість їхніх русел не знала людської уваги ще від тих часів, коли селяни розчищали їх лопатами.

Ганна ДЕНИСКО. (Влас. кор. «Молоді України».


ПЛАНЕТА ЛЮДЕЙ

У ДОЛІ - СВОЯ ВЕСНА


Анжеліка РУДНИЦЬКА - заслужена артистка України, співачка, журналістка, телеведуча, художниця, мандрівниця. І все ж, у її житті переважають музика і журналістика. Закінчила факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Була учасницею студентського голодування «Революція на граніті». Невдовзі майдан отримав назву - Незалежності. Трудову діяльність розпочала на Першому каналі Українського телебачення в редакції науково-пізнавальних програм. У листопаді 1994 року разом з поетом Олександром Бригинцем створила Мистецьку агенцію «Територія А». Наступного року вже вела щоденний «Хіт-парад Території А».

1998 року на пропозицію фестивалю «Мелодія двох сердець» Анжеліка із сестрою Інною записала пісню Володимира Івасюка «Удолі своя весна», а у 1999 році - запропоновану Віктором Павліком пісню «Диво» (дует) та Володимиром Бебешком пісню «Іграшка». Саме ця пісня і стала початком сольної кар'єри Рудницької.

Раптом сталося непередбачуване. Кілька років томуАн-желіку паралізувало. Та тендітна, сильна і мужня Анжеліка знайшла в собі сили, найулюбленіше заняття, а водночас і перемогла тяжку хворобу.

Коли не можеш ходити, треба літати

З Анжелікою Рудницькою ми зустрілися на <Радіостанції Голос Києва». Тут вона записує Програму «Анжеліка Рудницька. План Б». Щойно в гостях у неї був Володимир Гришко. Відбулася розмова — щира і відверта.

— Головне в житті — залишатися оптимістом, ні в якому разі не втрачати надій на краще, плекати крила, — переконана Анжеліка.

— Ви така енергійна й творча людина. І раптом, саме у розквіт кар'єри, біда.

— Згадувати боляче, але про це треба говорити. Адже зараз є багато людей у такій ситуації. І сьогодні їм слід розповідати про мій випадок, аби вони не втрачали надії і повірили у видужання.

Сталося це 2004 року. Я лежала паралізована. Кажуть, що від перевтоми, а ще старі спортивні травми додали проблем, нетреновані м'язи. У хребті заклинило нерв, водночас паралізувало ногу. Коли одна нога не працює, рухатися неможливо. Біль нестерпний. Та головне — не зневіритися, не впасти у відчай. Я ж була переконана, що одужаю. І ось в один момент (я постійно нерухомо лежала на спині) побачила, що малюю на білій стелі. І так кілька днів. Стеля стала моїм полотном. Сказала про це друзям, які мене оточували. А вони мені у відповідь: «Так малюй!» Взяла папір, альбом, олівець і почала малювати. Але малювати чорним по білому — це сумно. Мені не вистачало чогось яскравого, не вистачало позитивних емоцій.

— І тоді, кажуть, на допомогу вам прийшла мама...

— Так. Саме мама нагадала мені, що я вмію вишивати. І коли почула про моє бажання взяти голку, одразу привезла багато-багато ниток. З мамою завжди легко порозумітися. Коли мене не влаштовував якийсь відтінок ниточки, то я говорила мамі, що мені потрібен такий колір, як он та моя футболка або як та квіточка, що у тебе на підвіконні...

Та хоч я і не байдужа до традиційної української вишивки, хотіла знайти власну ідею. Свої роботи я виконую гладдю, але не прив'язуюсь до правильної техніки. Для мене важливо достеменно передати ідею. Аби в мене була можливість малювати фарбами, я б творила картини. Але зараз у мене вже є понад півсотні робіт, намальованих голкою. Мистецтвознавці мої твори визначають подвійно: голкова техніка або вишиваний живопис.

Перша робота, яку я створила, — це «Дерево-птах», яке летить, яке відірвалося од землі, бо в нього немає коріння. Воно таке ніжне, у рожевих тонах, можливо, в ньому є і якась беззахисність, але є й вихід із ситуації, бо, коли ти не можеш ходити, — треба літати. Ця робота ще має назву «Незриме коріння». І вже від неї народився цикл. А перша виставка так і називалася — «Незриме коріння», яка відбулася у галереї «Гончарі», що на Андріївському узвозі. Там було всього 9 робіт.

— Але в успіх треба повірити. Хто вас підтримав і змусив повірити в перемогу?

— Звичайно, я не робила це для виставок, навіть подумати про те не могла. Я просто почала прокидатися не тому, що мені боляче, а тому, що хотіла продовжувати працювати. Я навіть тривалий час нікому не показувала свої роботи. Звичайно, одним із перших, окрім мами, яка не відходила од мене, був Олександр Бригинець, який сказав: «Рудницька, так ти талановита художниця, а ми про це раніше не знали!» І тоді певно щось відкрилося в мені. Якщо Бог у тебе щось забирає, то щось інше дає. Мене часто запитують, мовляв, звідки сюжети береш? Звідки перемальовуєш їх? Кажу відверто, що Бог мені на вушко шепоче. Тому й творю те, що відчуваю. А тема в мене одна: це дерева, дерева, дерева....

Якось після хвороби я поїхала до Москви на запис програми Андрія Малахова. Там був психолог, який подивився мої роботи і сказав, що я вилікувала себе сама не тільки цим мистецтвом, а ще й тому, що вибрала особливий образ

— дерево — символ роду, життя. Навіть коли дерево зрізають, коріння пускає пагони. Це потужний символ. І своє одужання я собі зашифрувала сама.

— До речі, мені пощастило виставку ваших робіт побачити у музеї «Пласт-Арт», коли разом з делегацією дружин дипломатів перебувала у Чернігові. Де ще можна побачити ваші роботи? І чи можна їх придбати?

— Торік відбулася ціла серія моїх персональних виставок по Україні. Це, насамперед у Києві, у Музеї українського декоративного мистецтва на території Києво-Печерської лаври, в музеї «Писанка», що в Коломиї.

Так, багато хто бажає придбати мої роботи. Але, на жаль, я ще не продаю їх. Так, їх високо оцінили мистецтвознавці. На них уже записалися в чергу колекціонери. Але гроші для мене не є цінністю. На виготовлення однієї картини йде майже два місяці. Щось не пускає мене продавати ці роботи.

— Ви продовжуєте дивувати своїх прихильників новими ідеями? Не так давно у вас з'явилися вишиті подушки-думочки...

— Моя мама раніше багато вишивала. Але вона просто зберігає народні традиції, її роботи — це рушники, серветки, накидки, скатертини. Є багато й подушок.

А ось у мене з'явилися подушки, виконані іншим способом. Вони зроблені на основі фотоприн-ту, який наноситься на шовк. Це — фотопринт з моїх робіт. Ми робимо спеціальний дизайн на основі моїх картин. Цю колекцію я називаю — етногламур. Але на цьому я не збираюся робити великі тиражі. Дехто із моїх друзів уже отримав їх у подарунок. Такої честі удостоївся і Міністр культури і туризму України Василь Вовкун.

Від «території А» до «Анжеліки Рудницької. План Б»

Торік після важких випробувань Анжеліка Рудницька повернулася до реалій життя. Лише одинадцять разів вона виїздила на гастролі за кордон. Була в Білорусі, Литві, Латвії, Естонії, Фінляндії, Швеції, Ізраїлі...

Мала концерти в різних залах: від двох тисяч глядачів до елітних клубів з особливими правилами поведінки та умовами.

— Анжеліко, не, секрет, що прихильники пам ятають вас ще з «Території А»?

— Так, це був яскравий проект. Ми започаткували його з Олександром Бригинцем. То був великий шанс для української музики. Ним скористалася велика кількість молодих виконавців. Мені, як ведучій, не важливо було — хто переможе: Таїсія Повалій чи Ірина Бі-лик, Юрко Юрченко чи Скрябін, Олександр Пономарьов чи Віктор Павлік. Для мене був важливим сам музичний процес. Та, на жаль, було багато заздрісників, які не могли пережити, що наша програма така популярна й успішна. Вони не знали, як її знищити, і, врешті-решт, — розтоптали! Мене, наприклад, намагалися морально роздавити, позбавити всього, чого тільки можна. Пропонували викупити касети за божевільні гроші. Та я їх не викупила, бо у мене не було такої суми, адже кожен журналіст знає, що чесною працею в журналістиці багато не заробиш. Тому тоді подумала: я людина розумна, завжди знайду собі вихід із ситуації.

Мене запрошували на телебачення вести музичні програми. Та на той час у мене була відраза й алергія до телебачення.

— І тоді Анжеліка Рудницька вийшла на сцену і... заспівала? Багато прихильників до сьогодні пригадують яскравий кліп на пісню «Іграшка».

— Так, деякі пісні я записувала ще під час «Території А». Але одна справа їх записувати, а інша — виконувати публічно. Я весь час думала, що людина, яка критикує й оцінює інших, не має виносити свій талант на люди. Я ж сама дивувалася з ведучих, які у півгодинній програмі умудрялися поставити три своїх кліпи. Як професійний журналіст, собі цього дозволити не могла.

Першою піснею, яку записала, справді була «Іграшка». А згодом і кліп з'явився. Тоді я справді багатьох здивувала. Далі була пісня «У долі своя весна», яку я фактично якоюсь мірою відродила. І коли Юрій Рибчинський готував свій концерт, я її заспівала. У нашій родині всі дуже люблять Софію

Ротару. А мою бабусю по татовій лінії звали Софія Михайлівна Ротару. На жаль, я її ніколи не бачила, бо загинула вона під час Другої світової війни.

— Після довгої перерви ви знову повертаєтеся на кін, як співачка. Торік мали багато гастролей і в Україні, і за кордоном. Що запам'яталося? Чим дивували глядачів?

— Усі виступи — неповторні й пам'ятні. Можливо, значною подією була поїздка до Ізраїлю на міжнародний фестиваль «Ейлат». Інша країна, інші люди, інший менталітет. Я співала дві пісні: одну — українською, другу — французькою мовами. Після виступу до мене підходили люди, дякували. Інша справа, коли ти виступаєш в Україні, де тебе знають і аплодують вже при виході на сцену. А тут такий іспит і раптом після виконання пісні я йду не під стукіт підборів, а під шалені оплески. Власне, для артиста оце і є перемога.

Нині я записала франкомовний альбом. Це — монолог, адресований одній конкретній людині. Звісно, чоловікові. В альбомі — і сльози, і любов, і вибачення. Він настільки емоційний, що сподобається навіть людям, які не знають французької.

— Нещодавно ви дебютували з новим авторським радіопрое-ктом. Будь ласка, кілька слів про нього.

— Директор «Радіостанції Голос Києва» Андрій Васін запропонував мені вести авторський ра-діопроект. Називається він «Анжеліка Рудницька. План Б». Уже вийшло в ефір чотири програми. Моїми гостями були Ніна Матвієн-ко, Євген Коваленко. Щойно був на запису Володимир Гришко. Слухати програму можна щочетверга з 21-ї до 23-ї години.

— Анжеліко, а що ви можете сказати про сучасну українську естраду?

— Є багато талановитих виконавців. Є багато хороших пісень. Немає структур. Немає двигуна. На жаль, держава не хоче бути цим двигуном. Із державних структур лише Національне радіо щось намагається робити. Ще зберігаються музичні фонди. Але це дуже мало при тому обсязі музики, що є. На жаль, цього не можна сказати про національні телеканали. Це тема, про яку просто не хочеться говорити. Здається, Україна боїться всього свого. Певно легше й вигідніше купити чужий серіал, чужий формат, чужу програму. Я сама запитую усіх, хто приходить до мене на програму: як захистити українську музику? Що зробити, щоб україномовна пісня існувала? Більшість відповіді на це не знаходить. Володимир Гришко каже, що треба займатися духовністю нації загалом. Думаю, що це справді важливо. Та є ж якісь механізми, які відпрацьовані в інших країнах. Хочеться вірити, що дійде час і до цього важливого питання.

Найкомфортніше місце на землі

— Як співачка ви багато гастролюєте. Але ж не завжди вистачає часу заглянути до музею, помилуватися парками, архітектурою?

— Це правда. Але торік на день народження я зробила собі подарунок — поїхала до Барселони. Я тиждень ходила пішки по місту й отримувала море задоволення. Я побувала в Фігерасі, відвідала музей Сальвадора Далі, побувала в музеї улюбленого художника Пабло Пікассо, відвідала знаменитий музей видатного архітектора Антоніо Гауді. Це спрацював справжній мистецький творчий поштовх. Я шукала натхнення і знайшла його. Це був тиждень щастя й величезного задоволення.

Я повернулася до Києва й почала ділитися враженнями з друзями. А вони тут же мені запропонували: ти ж професійна журналістка, сядь і все це запиши, бо враження швидко стираються з пам'яті. І я вдячна цим порадам. Мої враження надрукували кілька глянцевих журналів. І тепер це ще одне моє хобі. Вирішила: де б я не була, буду їздити з журналістським блокнотом.

— Певно журналістський хист ви унаслідували від тата?

— Мабуть, що так. Минулий рік для тата також був успішним. У нього в різних видавництвах одразу вийшло три книжки: історичний роман, збірка п'єс та збірка віршів, які він писав ще в юності.

Я пишаюся тим, що, будучи студенткою, друкувалася на шпальтах газет. Особливо ціную зустрічі з людьми, які мені подарувала журналістська доля. Серед них одне з перших інтерв'ю з патріархом автокефальної церкви Мстиславом, на жаль, уже покійним. Пощастило мені записувати телевізійне інтерв'ю з Оленою Павлівною Скоропадською, донькою останнього українського гетьмана.

— Що ще, окрім вражень, привозите із закордону?

— Якось так сталося, що одного разу на день народження мені подарували три різні настінні декоративні тарелі. А перед тим я привезла досить цікаву гуцульську тарілку. Коли була в Туреччині, також не оминула неймовірної краси виріб з коштовним камінням. Відтоді захопилася й почала збирати колекцію. Часом розглядаю вироби і пригадую місця, де побувала. Це добрі спогади, приємні враження. Людина сиділа й творила таку неймовірну красу. Якось я купувала виріб у митця, який розповідав мені, що цей розпис творять лише у їхньому високогірному селі й ніде подібної речі ви не знайдете.

— З ким товаришуєте? Маю на увазі митців, політиків.

— У нас велика любов з Ніною Матвієнко. Вона для мене, мов сонечко. Коли я хворіла, вона досить часто телефонувала, цікавилася моїм здоров'ям. Товаришую з Віктором Павліком. Я — хрещена мати його сина. Маю задоволення спілкуватися з Віталієм Козловським. Був період, коли досить часто ходили в гості одна до одної з Ані Лорак. Зараз, на жаль, в усіх життєві графіки перенасичені.

Ціную давнє знайомство з Олегом Скрипкою. Торік разом з То-менком запустили акцію «Сім чудес України» та серію етнофес-тивалів. З приємністю згадую і пишаюся тим, що одним із перших гостей «Території А» був Василь Вовкун, нині міністр культури і туризму України. Він часто приходив на мої виставки, бо має своє захоплення — колекціонує українську традиційну вишивку.

— Анжеліко, ви так багато мандруєте, а чи маєте місце, де вам найзатишніше?

— Так. Найкомфортніше місце на землі — вдома.

Новий рік за старим стилем Анжеліка Рудницька зустріла в Празі. А за два дні в Страсбурзі на засіданні Ради Європи вона відкрила виставку своїх робіт. Ще за три дні вона повезе виставку до Будапешта. Ось така вона, непосидюча Анжеліка Рудницька — співачка, художниця, журналістка, мандрівниця.

Людмила ЧЕЧЕЛЬ.


Еліна Бистрицька -донська козачка з Чернігівщини
тривалий час жила у Ніжині.

Дипломована акушерка

Народилася Еліна у сім'ї лікарів, 1928 року, її дитинство було безхмарним і щасливим. Дівчинка добре навчалася у школі, і рідні не сумнівалися, що вона піде батьківською дорогою. Перед війною батько Еліни — заслужений лікар — отримує призначення до Ніжина. Тут їх сім'ю і застала війна. Еліні на той час було 13 років. Батьки працювали у військовому шпиталі і дівчина вирішила, що теж повинна щось зробити для фронту.

Еліна вступила на курси медсестер і стала спочатку санітаркою, а потім лаборанткою у клініці. Вона робила перев'язки, допомагала пораненим писати листи, заспокоювала їх, а інколи і розважала. Талановита дівчина співала популярні тоді пісеньки і танцювала. Восени 1944 року, вже після звільнення нашого краю від фашистів, Бистрицька вирішує в . Ніжині набути професію [ медика.

Майбутня актриса закінчила з відзнакою акушерсько-фельдшерську школу і навіть прийняла 15 пологів. Диплом, який вона отримала, давав Еліні право на подальше навчання.

«Моїй доньці у вашому інституті не місце...»

Уже на другому курсі медичного технікуму Бистрицька приходить у художню самодіяльність. Тоді ж вона вступає до музичної школи, при якій є балетний клас. Тоді ж, під час виступу у самодіяльному спектаклі Бистрицька почула на свою адресу чарівне слово — талант. Пізніше актриса зізнавалася, що це буквально заворожило її. І вже з впевненістю, що має дар, дівчина поїхала вступати до Київського театрального інституту.

Рідні не схвалювали бажання доньки грати на сцені, її батько — Авраам Бистрицький — поїхав з Еліною до Києва. Він був людиною суворих правил і сказав, що хоче подивитися, який там інститут. Але, увійшовши до кабінету директора театрального інституту, звернувся з одним проханням: «Поясніть, будь ласка, моїй нерозумній доньці, що їй у вашому інституті не місце». Ректор був шокований, а Еліна зі сльозами на очах вибігла геть.

Вперта Еліна

Н е розлучалася з мрією стати актрисою.

Бистрицька організувала свій театральний гурток, який успішно виступав. За це Еліну нагородили поїздкою у будинок відпочинку профспілки працівників мистецтва. Там Еліну побачила на сцені актриса Наталія Олександрівна Гебдовська. Вона порадила дівчині обов'язково іти в театр.

Еліна забирає документи з педагогічного і вже за рік вона — студентка Київського театрального інституту імені Карпенка-Карого. Тоді ж Бистрицька вперше вийшла на знімальний майданчик. Еліні потрібні були гроші, і, щоб підзаробити,

актриса пішла зніматися у масовці до фільму «Тарас Шевченко».

Бистрицька успішно закінчила Київський театральний інститут у 1953 році. Вона, щоправда, не одразу знайшла місце роботи. Перший режисер, який приїхав із Херсона добирати актрис, дозволив собі деякі вільності у поводженні з Еліною. Вона ж цього не могла терпіти все життя. Коли ж Бистрицька сама домовилася з режисером одного з московських театрів, заздрісні однокурсники відправили тому кілька анонімок, у яких розповідали про Бистрицьку всілякі неподобства.

Врешті, Еліна поїхала на канікули до батьків — у Литву. Там вона і знайшла роботу. Три сезони Бистрицька працювала у Вільнюському російському драматичному театрі, де й прийшов до актриси перший успіх.

Знову лікарка

Всесвітнє визнання Еліні Бистри-цькій принесли ролі в кіно. Вільнюській театр був на гастролях у Ленінграді, коли її' запросили одразу на дві ролі: Віоли у «Дванадцятій ночі» та лікаря Єлизавети Максимівни у фільмі «Незакінчена повість». Еліна, звичайно ж, вирішила зіграти людину відомої їй професії. Ще з молодості, після роботи у військовому шпиталі, вона добре знала, як працюється медикам.

Щоправда, зйомки цього фільму для Еліни Бистрицької пов'язані з неприємними переживаннями. Виконавець головної ролі Сергій Бондар-чук якось на знімальному майданчику сказав щось образливе на адресу актриси. А вона зі своїм гордим характером не схотіла цього терпіти. І навіть планувала відмовитися від ролі. Але режисер пообіцяв знімати її у деяких епізодах окремо від Сергія.

Через безкомпромісність характеру, загострене почуття справедливості і небажання миритися з хамством Еліна Бистрицька не раз втрачала чи відмовлялася сама від гарних ролей. Були часи, коли вона декілька років не знімалася взагалі.

«Хочу бути Аксиньєю...»

Коли у 1955 фільм «Незакінчена повість» вийшов на екрани, Бистрицьку назвали найкращою актрисою року і включили до складу офіційної делегації на тиждень радянського фільму в Парижі. Під час поїздки Еліна дізнається, що Сергій Герасимов розпочинає набір акторів для зйомок «Тихого Дону».

Прилетівши до Москви, Бистрицьказ аеропорту телефонує режисеру додому з проханням допустити до проб. Герасимов відповів: «Приїздіть зараз — тут один Григорій Мелехов уже сидить». Еліна Аврамівна пізніше розповідала, що вона колись намагалася грати Аксинью ще в інституті. Але тоді викладач сказала, що ця роль — не для неї.

Коли Бистрицька приїхала до Ге-расимова, він дав їй читати той же провальний уривок, що дістався Еліні і в інституті. І актриса відмовилася, сказавши, що тільки з дороги, потрібно підготуватися, і вийшла впевнена, що провалилася. Одразу ж поїхала у Вільнюс. Але вже на початку січня 1956-го Еліна Бистрицька з Москви отримала запрошення взяти участь у зйомках «Тихого Дону».

Почесна козачка

На роль Аксиньї претендували і Емма Цесарська, яка виконувала її у першій екранізації роману, і Нон-на Мордюкова — вже відома на той час актриса. Але вибір на користь Еліни зробив сам Михайло Шолохов. Коли йому показали всі відзняті проби, він, побачивши ту, в якій знімалася Бистрицька, вигукнув: «Так вотже Аксинья!» Працюючи над цією роллю, Еліні довелося стати практично іншою людино-ю. З витонченої міської панянки потрібно було перетворитися на справжню козачку — жительку степового хутора. Актриса набрала 15 кілограмів. Кожного дня вона їла мед та сметану. Справжні жительки Дону вчили її' говорити, ходити і навіть пускати бісики очима, як вони. І Еліна Бистрицька стала для всієї країни уособленням жінки-козачки. Коли фільм вийшов на екрани, тридцять донських старійшин запропонували актрисі назватися Аксинією Донською. Проте вона відповіла, що залишить прізвище батьків. За роль Аксиньї Еліні Бистрицькій присвоїли звання почесної козачки.

Все життя на сцені

Перші серії «Тихого Дону» вийшли на широкий екран у 1957-му і мали величезний успіх. Картину назвали найкращим фільмом року. У 1958-му вона зібрала врожай призів на різноманітних кінофестивалях: у Брюсселі, Москві, Карлових Варах, Мехіко. Того ж року Бистрицька перебралася до столиці Радянського Союзу.

Зігравши ще в одному фільмі — «Добровольці» — вона переходить у трупу Малого театру. Там наша землячка зіграла і зараз продовжує грати безліч цікавих ролей.

На знімальному майданчику Еліна довго не з'являлася. Тривала перерва була пов'язана знову ж таки з її' небажанням грати посередні ролі. І лише у 1997 році Бистрицька повернулася в кіно. У фільмі Булата Мансурова «Теплі вітри давніх болгар» вона зіграла княгиню Ольгу. Пізніше, у 2002-му, була роль у фільмі «Бабин Яр». У1998-му — у дні ювілею актриси — на сцені Кремлівського Палацу відбувся її' бенефіс. У виставі за п'єсою Фер-динанда Брукнера Еліна Бистрицька зіграла королеву Єлизавету Англійську.

За роки роботи у театрі Бистрицька знялася більш яку десяти фільмах, які стали класикою кіно. Мало який актор має стільки нагород, як вона. Еліна Бистрицька є членом президії Академії російського мистецтва, має звання академіка Російської академії природничих наук та академії «Еліта світу».

Підготувала Ірина ЛОМОНОС.
ДУХОВНІСТЬ

УЖЕ НЕМАЄ ОЗЕРА НЕЧИМНОГО

Казкова лісова водойма, що надихнула Лесю Українку написати драму-феєрію «Лісова пісня», нині – не інакше, як болото
Озеро — природна або штучна водойма, заглибина, заповнена водою.

Болото — грузьке місце з надмірно зволоженим грунтом, часто із стоячою водою та вологолюбною рослинністю; багно, трясовина.

(«Великий тлумачний словник сучасної української мови». К.; Ірпінь: ВТФ «Перу н», 2003р.).

За святами суті не помітили?

Настав час з гіркотою визнати, що озера Нечимного вже немає. На місцині, де водяним плесом милувалася Леся Українка, непрохідне болото. Таке, як у Карелії. Пам'ятаєте фільм «А світанки тут тихі»? І хоча протягом останніх років в урочищі Нечимному проводиться, можна сказати, всеукраїнське свято «Лісова пісня», справжньої ситуації, схоже, дотепер не усвідомили. Так, є саморобна сцена для виступів, неподалік колишнього озера створено музей «Лісової пісні» (сектор Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки), що під опікою райвідділу культури Ковельської райдержадміністрації, означені місця, де стояла хата дядька Лева, впорядковано криницю, з якої брала воду поетеса, зроблено чимало іншого, але не «враховано» головного героя — самого озера. Вміють же на Волині святкувати й відзначати, хоча за цим часто не помічають головного.

Заказник державного значення «Нечимне» займає 40 гектарів угідь Скулинського лісництва, саме ж озеро колись простягалось майже на 5 гектарах. Його спіткала доля багатьох поліських озер — береги невпинно заростають, рослинність з часом перетворюється на мул; так з'являється болото.

Кілька років тому в урочищі відновили хатину з експонатами, бо попередню «невідомі» спалили під час бучного полювання. Сюди відкрили екскурсійний маршрут Колодязне—Нечимне, на берегах (знову ж — колишніх) поставили дерев'яні фігури героїв «Лісової пісні» — Мавки, Лукаша, дядька Лева, Водяника, потерчат... Є тут і велетенський трьохсотлітній дуб, що нашіптував казкові рядки Лесі Українці, розрослися дерева, посаджені Максимом Рильським,

Кос-Анатольським, Ростиславом Братунем, Петром Махом... Ще кілька років тому громадськість Ковельщини була дуже занепокоєна, що ось-ось озеро щезне. Але що з того? На шляху для врятування вже змілілого і зарослого водяного плеса постав статус Нечимного, бо урочище є ландшафтним заказником загальнодержавного значення і належить до природно-заповідного фонду. А отже, в Нечимному заборонені роботи, які можуть негативно вплинути на збереження його природного комплексу, бо фауна і флора цього заказника має більше тридцяти рідкісних видів, що охороняються законом.

Стежками Лесі
Волинський письменник Степан Скоклюк у повісті «Нечімле» писав, що у Скулині можна довідатись: на галявині коло озера Нечімлого (за місцевою вимовою) стояла хата дядька Лева. Він справді мав ім'я Лев, а прізвище Бас, був розумною людиною, цікавим оповідачем. Ще в ті далекі часи берег Нечимного був «непевний», в трясовині тонула худоба і навіть люди. За словами письменника, урочище породжувало фантастичні оповідання про вовкулаків, русалок, куців, відьом. Про різну таємничу силу ще можна почути і тепер. Леся Українка чимало пісень записала від дівчини з села Білин Ковельського району, котру Косачі називали Білі-нкою. А ось про Нечимне розповіла інша дівчина — із сусіднього села Скулин. Сестра Лесі Ольга Косач-Кривинюк згадуватиме: «Мати, брат Михайло, Леся і я поїхали з нею до Скули-на. їхали ми весь час лісом, переїздили кілька великих лісових бродів, переїздили через село Білинь, де жила наша співуча приятелька «Білянка». Пробули ми трохи в Скулині, а потім з своєю господинею пішли до лісу, туди, куди її свояк дядько Лев вибрався з бидлом на літо. То було урочище Нечімле з великим лісовим озером.

З одного боку озера був смарагдово-зелений облудний берег, що йшов хвилями під ногами і, прориваючись, не давав приступитись до самої води, а з інших боків береги були зарослі очеретом та різними хащами. Кругом озера був густий великий листяний ліс, з одного боку він підходив до поля, а з другого — переходив у старезний сосновий бір, що простягався на багато верстов.

У дядька Лева в Нечімлому була хатина і шо-па сіна з трьома стінами і стріхою, з четвертого боку шопа була відкрита якраз у бік озера.

В тій шопі на сіні ми ночували. Тоді саме були місячні ночі і Леся навіть вночі мала перед очима той краєвид з «Лісової пісні», який був би найдосконалішою декорацією до неї, коли б я була малярем, то намалювала його, як пам'ятаю досі. Видко, що і Леся його пам'ятала, пам'ятала і все те, що їй мріялось, коли вона на нього дивилася, бо все в тому ж листі до матері каже: «...і над Нечімлим вона (Мавка) мені мріла як ми там ночували — пам'ятаєш, у дядька Лева Скулинського... Зачарував мене сей образ на весь вік».

У дядька Лева ми пробули три дні і дві ночі, ходили геть скрізь по лісі, в бір, коло озера. Дядько Лев не палив у хаті, а клав огні ще надворі і варив страву, там і грівся вночі, ночуючи надворі біля огню та раз у раз наглядаючи свого бидла. Ходячи по лісі та коло озера, надто ж сидячи біля вогнища, почули ми багато, багато оповідань про той ліс, про озеро, про всяку «силу» лісову, водяну, польову та про її звичаї і відносини між собою та людьми».

Бути чи не бути озеру

Місцеві патріоти докладають чимало зусиль, аби з Ковеля до Нечимного зробити туристичний привабливий маршрут. Жар їхніх сердець хочуть підтримати й органи влади усіх рівнів, та цього замало. Як зазначили експерти, відновлення водного режиму колишнього озера може грубо порушити природну зміну екосистеми. Та все ж Рада громадських екологічних організацій Волинської області запропонувала переглянути охоронний статус озера, аби він став культурно-історичним, що зобов'яже відповідні організації очистити водойму, максимально зберегти природні ландшафти Нечимного. Ще позаторік інститут «Волиньводпроект» розробив план відновлення озера Нечимного. Водне плесо має займати коло 5 гектарів і матиме глибину коло 4 метрів. Передбачені й оптимальні умови для подальшого розвитку водної рослинності, а також розмноження багатьох видів риби. Проект очищення озера екологічно безпечний. Мул та сапропель видобуватимуться за допомогою земснаряда, що матиме електросилове обладнання і живитиметься від трансформаторної підстанції. Одначе і це не все так просто. Крім того, необхідно буде спорудити підвідний канал протяжністю майже 200 метрів для направлення плаваючого снаряда на місце колишнього озера, час спрацював не на користь тих, хто хотів і ще хоче порятувати озеро. Нині реалізація цього проекту обійдеться в 6 мільйонів гривень. Сумнівно, що суттєву частину вдасться компенсувати видобутим сапропелем. Порятунок Нечимного — питання державної ваги, і тільки від позиції високопосадовців залежить бути йому чи ні. Звичайно, мені теж дуже хочеться, аби в урочищі Нечимному була можливість милуватися голубим плесом, а не поодинокими блюдечками води серед густих заростів. Але не так давно під час обговорення техніко-економічного обґрунтування майбутнього робочого проекту була й інша позиція в екологів. Зрештою, Міністерство екології не затвердило цього техніко-екологічного обґрунтування. Бо відповідно до «Положення про ландшафтний заказник загальнодержавного значення «Нечимне», затвердженого ще у 1993 році, «забороняється осушення або затоплення земель та виконання будь-яких гідрологічних, шляхових та інших будівельних робіт, добування корисних копалин загального та спеціального призначення, проведення геологорозвідувальних робіт та інші обмеження, які можуть негативно вплинути на навколишнє природне середовище». Як не крути, а статус Нечимному заважає...

Як би там не було, а поліське село Скулин завдяки туристичному маршруту розбагатіло на асфальтівку, а місцеві жителі не нарікають, що живуть на самому кінці світу, бо до Нечимного прямують з усієї України шанувальники прекрасної поетеси; самі ж скулинці та жителі сусіднього Білина на щорічне свято «Лісова пісня» прямують неначе на прощу.

З погляду вічності

— Коли мова заходить про Нечимне, то варто пам'ятати, що проблема стосується не тільки цього озера,— каже незалежний волинський експерт-еколог Михайло Химин, котрий чимало зробив для збереження волинського довкілля.— Озеро, як і людина, має свій час народитися і померти. Надмірне заростання водойм і накопичення у них сапропелю — нормальна реакція природи, водної системи на ті негативні зрушення, що створилися у Верх-ньоприп'ятському басейні. Свого часу Верхньопри-п'ятським басейном хвалилися, що він найбільший у Європі. Але вмирання озер — свідчення про негативні тенденції у нашому регіоні. Ніхто не знає, що вийде з того, якщо людина втрутиться і почне поглиблювати, розчищувати озеро Нечимне.

Так, ніхто не знає, що там, на дні легендарного озера, яке надихало Лесю Українку. Чи не буде воно схоже на «впорядковане» озеро Бурків, що в межиріччі Турії та Стоходу? Воно, на думку Михайла Химина, й на озеро тепер не схоже, радше — велетенська копанка. Заходи щодо врятування Нечим-ного можуть сколихнути екосистему, наслідків ніхто не може передбачити. До речі, крім звичайного запуску земснаряда — виведення його в акваторію озера, є й інша слушна думка: земснаряд ставлять на «робоче місце» за допомогою гелікоптера, існують також сучасні технології з виготовлення сапропелю.

Звісно, можна погодитися з Михайлом Химиним, що в нас посилена увага до екології напередодні виборів. А ще коли треба відмити гроші. «За добрими справами часто, дуже часто стоять чиїсь інтереси. Я за те, щоб у Нечимному велися відповідні роботи для збереження озера, але хотів би, щоб цим займалися люди з якоїсь сусідньої держави. Одна з причин — використання передових методів...»—зауважив еколог.

Я поважаю думку Михайла Химина, котрий має багатющий досвід по збереженню довкілля Волині, і розумію, що він може продовжити про причини, а ті «по-друге», «по-третє» зовсім не гріють серце і не можуть втішити тих волинян, що переймаються проблемою Нечимного і заявляють про це на повний голос. Бездіяльність у цьому випадку — теж не вихід. Ситуація незвичайна, бо висновки екологів невтішні, а діяти треба у напрямку врятування ( радше — відновлення) озера.З проблемою навколо Нечимного на Волині поки що затишшя, бо пристрасті відносно зміни влади затихли, чиновники взялися за портфелі і очікують наступних виборів. У цей же банальний час представники обласного осередку Партії зелених України нещодавно провели перемовини з головою Волинської обласної ради паном Анатолієм Грицюком і, схоже, знайшли спільну мову. Збереження Нечимного залишається на часі, та, як варто було очікувати, зрушення з місця цієї справи вперлося в кошти. Лідер волинського осередку Партії зелених зауважує: «В Україні немає фундаментальної науки стосовно відновлення таких озер, як Нечимне. І хоча знайшлися бізнесмени, що готові взятися за порятунок Нечимного, це стане можливим лише після остаточного компетентного рішення. Обласна Рада вивчила це питання, сподіваємося, що недалеко той час, коли отримаємо рішення екологів щодо проведення рятувальних робіт озера Нечимного. Ми маємо бізнесменів, готових укласти кошти в реалізацію проекту, але вони хочуть, аби держава внесла свою частку — хоча б 20 відсотків».

Так, щодо того бути чи не бути у Нечимному озеру, є різні думки. Саме ж озеро, як сказано вище, тепер у такому стані, що від нього залишилася тільки назва. Але відродити озеро — справа не безперспективна. Звичайно, з часом воно знову буде заростати, міліти, але це довгий процес. Краси цього озера на наш вік вистачить, як і для наступних поколінь. За умови, що за водоймою буде належний догляд. Адже вичищають, за доброю прадідівською традицією, занедбані криниці, і вони віддячують людям сторицею. Але поки що багато залежить від чиновників Міністерства екології України. Звичайно, інструкції для них — велике діло. А що підказують розум і серце? Так, діяти необхідно у правовому полі, яке вдосконалюється начебто в ім'я народу і задля його блага. А попередні дослідження свідчать про ще живу гідросистему, на жаль, вже колишнього озера.

Німці, фіни, шведи, канадці вже давно займаються очищенням озер та інших водойм, видобувають у них мільйони тонн дорогоцінного сапропелю і не мають катаклізмів, яких і тепер побоюються в Україні. Можливо, недовіра до відродження озера посіяна недавнішнім радянським минулим, коли з природою не рахувалися, і меліоратори осушували все те ,що треба і не треба. А швидше за все — в Україні не готові усвідомити, що в озер, які можна називати болотом, забирати мул, все, що є зайве, не означає нищити природу. Ось тут повинні екологи бути на висоті і керуватися не лише документами а й совістю, мати чітку громадянську позицію. А коли щось незрозуміле, можна повчитись у сусідів. Західна Європа поруч.

Сергій ГУПАЛО. «Не руш, не ріж, не убивай...»


Це слова Лесі Українки. У дитячому музично-драматичному театрі на Подолі відбулася моно-вистава її міфічноїдрами-феєрії «Лісова пісня». Акторів, що грали на виставі, можна перерахувати на одній руці, точніше, на одному пальці - це була єдина і неповторна Раїса Недашківська.

Леся Українка написала «Лісову пісню» ще в 1911 році, та цей твір і досі є унікальним художнім явищем в українській літературі. Драма — одна з найперших неоромантичних інтелектуальних драм слов'янської літератури.

Головною у творі стає людина, її психологічний стан і ціна духовних надбань, виявлені через інтимні переживання, які надалі набувають загальнолюдської значимості, всесвітнього звучання. Глибокий, сповнений національного пафосу, цей твір закорінений у народну свідомість українця. Він вражає доцільністю і багатством образів, глибиною ліризму, красою І величчю Ідей, казковою національною символікою. Але всі сюжетні й образні чинники спираються на реалізм духовного й соціального життя українців.

У «Лісовій пісні» з усією гостротою і новизною художнього втілення були поставлені вічні загальнолюдські проблеми: сила матеріального і духовного, краса людської душі й тягар побутового гніту; духовне і національне начала цілісної людини.

Особливістю композиційної організації драми стає органічне поєднання двох світів — світу надприродного й світу реального. Надприродне — в образах Мавки, Лісовика, Того, що греблі рве, Русалки Водяної, Злиднів, Водяника, Перелесника, Русалки Польової, Ку-ця, Потерчат, Пропасниці. Лісові істоти набувають рис людських, вони живуть і діють як люди. Але в них своє, особливе, світосприйняття, у кожного свій характер, своє завдання у житті. З цими надприродними істотами живуть і спілкуються звичайні люди, волинські селяни.

Передусім у драмі пролог. Місцем дії є простора лісова галявина, яка стає межею між світом лісу і світом озера. Природою заволоділа весна. Казкові істоти слухають як гарний парубок Лукаш грає свою чарівну пісню на сопілці. Від музики прокидається у вербі Мавка. Вона закохується і в музику, і в музиканта.

Поезією і музикою розкривається висока поетичність душі людини і Мавки. І поетичним символом вічного кохання Мавки є зірка, що піснею Лукаша впала їй на серце. Традиційна для поезії Лесі Українки контрастність проявляється у змалюванні кохання дівчини як поєднання щастя і страждання.

Наступна картина — пора пізнього літа. Достигла природа символізує напруження, переживання Мавки. Лукаш починає віддалятися од Мавки, він перестає слухати поезію природи і розуміти її красу під тиском побутових проблем. А Мавці важко зрозуміти нещирі й меркантильні людські взаємини, вона здатна до самопожертви заради інших. Так, Мавка ріже собі руку серпом, щоб не жати пшениці, бо для неї то не їжа, то коси Русалки Польової.

Це різне світобачення і призводить до трагедії. Лукаш зраджує Мавку. Вона змінюється сама, змінюються її переконання, міняється світ її цінностей. І як найлегший спосіб звільнитись від страждань з'являється символічний образ Смерті — Той, що в скалі сидить. Він уперше запрошує жінку до свого царства тіней. Ідея невмирущості любові, як найбільшої життєдайної сили, проявляється у відмові Мавки, вона говорить загадками: «Я в серці маю те, що не вмирає».

Третя дія стає кульмінаційною. Пейзажна картина пізньої осені творить сумний настрій. Лукаш оженився з удовою Килиною, за що був жорстоко покараний справедливим Лісовиком — перетворився Лукаш на вовкулаку. Закохана лісова царівна не зважає на мудрі, але холодні попередження Лісовика і хоче врятувати коханого. Та проклята Килиною, жінкою зі злою душею, стає старою вербою біля оселі Лукаша, наче нагадування про справжнє покликання людини і митця.

В останніх рядках драми проголошується реалістична і абсолютно земна творча доктрина авторки — життя нездоланне, краса нездоланна, людська творчість і наполегливість створять нову красу і нову мрію. Драма-феєрія «Лісова пісня» стає маніфестом, що відображує філософські переконання самої поетеси.

Мавка — це образ поетичної творчості, у якій відображено і національну самобутність українського народу і загальнолюдську значущість духовної глибини кохання. Вона стає символом торжества високих ідеалів, прориву до правди і духовної волі над кайданами буденного, матеріального світу.

Раїса Недашківська прекрасно справляється з цим образом, вона неперевершено тендітно поєднує сучасність з вишуканою, поетичною українською мовою та вибагливим сюжетом. Раїса — геніальна актриса, такому вмінню перетворюватися одразу в 11 різних образів можна тільки позаздрити. Вперше Недашківська зіграла роль Мавки ще в 10-му класі, тож вона вже понад 40 років у полоні цієї драми.

Сьогоднішня вистава була просто унікальною зі своєю музично-літературною композицією. Назва «Лісова пісня» вже звучить музикою, тому слухати її треба всім серцем.

Музику до феєрії написав відомий композитор Скорульський. В оркестровій ямі — оркестр дитячого музично-драматичного театру, за диригентським пультом — Олексій Баклан. Вистава присвячена світлій пам'яті Анатолія Пазенка, вчителя Раїси Недашківської.

Вистава «Лісова пісня» проходила в рамках всеукраїнської медіа-акції «Відчуй смак рідної мови». Мета акції — створення нових медіа-проектів, що пробуджують інтерес людини до свого коріння, рідної мови та рідного краю. Організатори акції — оргкомітет Навколосвітнього Каравану «ІНТЕРКУ-ЛЬТУРА» в Україні та представництво Міжнародного руху «НА ЗАХИСТ НАЦІОНАЛЬНИХ МОВ ТА КУЛЬТУР» в Україні.

Дуже добре, що в нас проводяться такі акції, адже в нашій мові — безсмертя нашого народу. Не берегтиме мову — знищимо народ, націю, державу.

Валентина САЇВ,



студентка Київського національного університету. Зміна культурних акцентів як код майбутнього
«Україна — зона культурного спротиву». Таку зміну у боротьбі з українськими проблемами в культурологічній сфері пропонують учасники засідання круглого столу, що відбувся за участі літераторів, перекладачів, літературознавців та журналістів, які незатишно почуваються у зоні культурного лиха. Рівень винесених на обговорення проблем, на перший погляд — надто пафосний. Адже конкретних відповідей на запитання адекватного рівня так ніхто і не почув. На песимістичний настрій настроїла сама назва заходу: «Палімпсест української культури, або Код майбутнього». Своїми роздумами на тему девальвації літературної справи поділилися редактор часопису «Київська Русь», літературознавець Дмитро Стус; письменниця, редактор газети «Слово Просвіти» Любов Голота і редактор відділу критики журналу «Всесвіт», автор книги «Код майбутнього» Дмитро Дроздовський. Книга видана коштом гранта Президента України для молодих літераторів за сприяння Мінкультуризму та Національного університету Києво-Могилянська академі-я. Тож з коментарів ідеолога коду майбутнього у сфері українського книговидання варто і почати. Ідея пана Дро-здовського грунтується на засадах, які він виклав у своєму творі. Читали його фахівці-літературознавці, але з усього почутого можна зробити висновки: наріжним каменем ідеї реформування сучасної української літературної ситуації можна вважати літературу минулих тисячоліть, яку потрібно перечитати і, як мінімум, перевидати. Найкориснішими з таких перевидань, на думку пана Дмитра, є поезія Розстріляного Відродження, яка була і є дефіцитом. Навіть література, яку ми знаємо як творчість шістдесятників, на його глибоке переконання, не є надто ефективною для формування здорової свідомості сучасних та майбутніх поколінь, адже представникам цього періоду творчості важко було уникнути кон'юнктури. Тож для розвитку прогресивної ідеї — лише впровадження творів літераторів-дисидентів у програму навчальних закладів може призвести до зміни контексту розвитку сучасної літератури і літературознавства загалом.

Звісно, радикальні оцінки молодого покоління — не дивина. Отож і не здивувало ставлення до літературного процесу та освіти досить адекватне і висловлене учасниками прес-конференції такими словами: «Сьогодні літературна посередність, графоманія і нео-цинізм перетворюють літературний простір на систему хитку і непривабливу для зовнішнього світу. Час української Незалежності перетворився на без-часся українського безкультур'я. Анти-естетика сформувала свідомість нового покоління, яке не прагне розуміння національної історії, яке не потребує національних концептів мислення. Ситуація в середній школі, після тестування, показала надзвичайно низький рівень грамотності, незнання української мови і літератури. І саме новітня псевдолітература культивує безграмотність і непотрібність історії, національного мислення для людини XXI століття. Поняття естетики та відповідальності девальвоване. Але поруч із канонізованими неоцинізмом і посередністю існують самобутні поети і прозаїки, критики і мистецтвознавці, які не потребують галасу навколо себе. На тлі вищесказаного не може не виникнути запитання, а для чого ж тоді галас зчиняти? Але тим не менше, даруйте, ще процитую: „Велика культура створює велику державу...» У нашій ситуації девальвації ідеалів та естетики маємо фактично і відповідні результати, коли поруч з Ліною Костенко у рейтингу стоїть Оксана Забужко. Туди ж мають шанс потрапити так звані поети-модерністи штибу Сергія Жадана. Молодь їх знає і читає. А от де можна придбати твори Ліни Костенко? (ім'я поетеси використовується як еталон літературно-естетичного рівня. — Авт.). І не знайдете, і не придбаєте, бо їх просто не перевидають. А твори шістдесятників, як зразок лицарського письма? Де їх можна придбати і хто їх видає? Натомість, маємо прогноз стосовно вибуху рейтингу літератури, яка містить елементи викривленого ставлення до українських ідеалів. І це лише окремі причини відсутності дійових механізмів розвитку мистецтва у державі, адже вектор попиту, на думку доповідачів, повинен формуватися Міністерством культури». Тут пригадуються слова іншого дискусанта. На думку Дмитра Стуса, всі наші проблеми навкололітературного плану від того, що ми не можемо відродити здорове літературне ремесло, яке й повинне стати прибутковою частиною у книговиданні. Він наголошував на потребі визнання, що на сьогодні ми просто — неконкурентоспроможні, бо для представлення української літератури потрібно опрацювати і ,як мінімум, перевидати класиків у новому прочитанні. На цю роботу держава коштів не знаходить, а ентузіастів — одиниці. Простіше видати книгу, ніж залучити до серйозної справи серйозних науковців. Тож і доводиться синові Василя Стуса майже самотужки піднімати справу видання поета і літератора, яким усе життя був його батько. Хоча Дмитро не скаржиться, адже впродовж року на місцях, тобто у містечках та селищах люди на гідному рівні організували вечори пам'яті. Йому тільки звітуються, бо знають, що це підтримає його дух. А ювілейний рік поета доводиться святкувати за відсутності тих же книжок Василя Стуса у книгарнях. Але це й радує, бо 240 тисяч примірників розійшлися дуже швидко, а цей тираж на сьогодні — вражає. Готується багатотомне видання, яке де-юре підтримується державою, а де-факто — доводиться шукати спонсорів. Суми пожертв вистачає лише на видання, а роботу науковців-літературознавців доводиться тягнути самому, адже поезія Василя Стуса — не просте явище. Вона ситуативна і кожна ситуація написання твору має цікаві і фактичні коментарі. Так і відзначаємо ювілейний рік борця і поета, старцюючи на видання необхідної літератури та відкладаючи дату до кращих часів. Саме тому учасники розмови про код майбутнього переконані, що теза «Україна — зона культурного спротиву» як ніколи актуальна і повинна об'єднати зусилля всіх учасників процесу творення великої культури та популяризації її у світі. І насамкінець. Автор далеко не в усьому погоджується з дискусантами. Зокрема, переконана, що літераторів нам треба багато — хороших і різних. Не досить, скажімо, канонізувати Ліну Костенко й закидати (чи не заздрість тому причиною?) епатажність Оксані Забужко. Та й молодь у нас не настільки безграмотна й літературно неосвічена, як це прагнули показати «противники справжніх літераторів». І, власне, Сергій Жадан — подія в нашому культурному житті, хоч як би хто до його письма ставився. Принаймні вміє «глаголом жечь сердца людей» — отож і функцію письменника виконує. А щодо „палімпсесту», то він, нагадаємо, означає — пам'ятник писемності, зокрема, пергамент, з якого стерто попередній текст і на його місце вписано новий. Проте — повернути на місце попередній текст не так уже й важко. Властивості пергаменту такі, що попередній текст інколи проявляється навіть під впливом свіжого повітря.

Власне, свіже повітря нашій, упродовж десятиріч стогнуючій, культурі потрібне над усе. Але, погодьтесь, саме свіже — а не намагання найрізноманітніші течії багатогранної (й саме тому справжньої) літератури спрямовувати в одному напрямку.

Леся САМІЙЛЕНКО.

КРИМІНАЛ


ЗЛОВМИСНИК ТАРЗАН
Історія, що згодом переросла у вартий літературного втілення сюжет, розпочалася з повідомлення у міліцію про напад на водія таксі в одному з мікрорайонів обласного центру. Уже за три хвилини після повідомлення міліцейські патрульні наряди, які того вечора чергували поблизу місця події, прибули за викликом. Але, як з'ясувалося, допомога вже була отрібна не так таксистові, на якого напали,... як самому нападникові.

Навколо автомобіля «Део-Ланос», у якому замкнувся зловмисник, зібралося до сорока екіпажів таксі різних служб. Вони заблокували під'їзні шляхи, а півсотні розлючених громадян, серед яких були водії й їхні пасажири, буквально штурмували транспортний засіб з розбійником.

До приїзду міліції вони розбили вікна автівки і намагалися витягти злодія назовні, щоб, за словами того ж таки натовпу, «повісити цю наволоч»! Аби посадити затриманого у міліцейський «УАЗ», міліціонерам та воякам внутрішніх військ довелося вдатися до хитрощів, щоб відвернути увагу розлючених людей, створити живий коридор і провести ним зловмисника. Як з'ясувалося згодом, цей інцидент був лише невеличким епізодом цілої епопеї, яка почалася за кілька днів до того і мала цікаву передісторію та вражаюче завершення.

Щоб краще зрозуміти події, повернімося на кілька років назад у одну з виправних колоній Хмельниччини. Там впродовж п'яти років відбували покарання двоє мешканців області. Чоловіки потрапили за грати за крадіжки, пограбування, розбої та підробку документів. У місцях позбавлення волі мешкали в одному бараці і навіть товаришували. Один із засуджених вийшов на волю у вересні 2006 року і з нетерпінням чекав товариша. Той вийшов на волю лише в жовтні 2007 року. Весь цей час вони підтримували стосунки,листувалися.

Коли обидва «зеки» були на свободі, вони зустрілися в обласному центрі, де винайняли квартиру у самотнього 52-річного чоловіка. Власник помешкання був дещо дивакуватим чоловіком, тому нерідко квартиранти розраховувалися з ним за житло пляшкою спиртного або ж давали стусанів замість грошей. Мешкаючи у Хмельницькому, колишні ув'язнені для сторонніх очей удавано шукали постійну роботу, а насправді взялися за давно знайоме злочинне ремесло. Розпочали з крадіжок у електричках: проїдуть кілька зупинок від одного населеного пункту до Іншого — І ось у когось зник гаманець чи мобільний телефон. Згодом перейшли до серйозніших злочинів — вчинили пограбування та розбійний напад. Під час розбою, погрожуючи двом хме-льничанам предметом, схожим на пістолет, відібрали в них верхній одяг, мобільні телефони, срібний перстень, годинник та посвідчення учасників бойових дій. Оскільки один із нападників свого часу відбував покарання за підробку документів, то дуже швидко у чужих посвідченнях з'явилися фотографії зловмисників.

Як зізналися пізніше розбійники, вони мали намір використовувати підробні документи для отримання різноманітних соціальних пільг та безкоштовного проїзду. Одну куртку та перстень злодії швидко продали, а гроші витратили на спиртні напої та харчі.

Наступного дня злочинний тандем замислив обзавестися транспортним засобом. Для цього чоловіки вирішили напасти на водія будь-якого таксі. Викликавши вночі до залізничного вокзалу автомобіль служби «062», вони назвали адресу, але, не доїхавши до пункту призначення, попросили водія зупинитися і трохи зачекати. Той не заперечував, але спочатку запросив з пасажирів розрахунок. Це звичайне прохання дуже розлютило молодиків і один з них, витягши з-під поли сокиру, двічі ударив обухом таксиста по голові. Той, втрачаючи свідомість, все ж встиг вискочити з машини та покликати на допомогу водіїв маршрутних таксі, які зупинялися неподалік. На допомогу потерпілому одразу кинулися не тільки колеги, а й пасажири маршруток.

Зрозумівши, що справа повернулася не так, як планувалося, один із грабіжників вистрибнув з таксі і кинувся тікати. Інший не встиг і вирішив забарикадуватися в машині. Що було далі — ми вже розповідали. Він, напевно, вдячний працівникам міліції, які врятували його від самосуду.

Шляхом опитування свідків та інших оперативно-пошукових заходів правоохоронцям вдалося встановити місце, де міг переховуватися зловмисник. Це була та квартира, яку він винаймав з товаришем у мікрорайоні Гречани. Туди одразу прибула слідчо-оперативна група. Двоє міліціонерів залишилися під будинком, поруч зі службовим автомобілем, а ще двоє піднялися на п'ятий поверх.

У відповідь на дзвінок з другого боку дверей почулися кроки. Немолодий, судячи з голосу, чоловік запитав: «Хто?». Почувши, що прийшли працівники міліції, пообіцяв відчинити тільки-но візьме ключі. Одразу після цього у квартирі почулися глухі удари, потім дзвін розбитого скла. Правоохоронці ще раз покликали власника квартири, і, запідозривши погане, вирішили вибивати двері. У цей час правоохоронці, які стояли під будинком, спостерігали таку картину. Слідом за друзками скла з вікна на п'ятому поверсі вистрибнув молодий чоловік. Причому він зовсім не був схожий на самогубця, котрий зібрався звести рахунки з життям. Здавалося, розраховував стрибнути на дерево, що росте під вікнами будинку. Щоправда, він трохи не розрахував сили і, пролетівши крізь крону, застряв у розвилці стовбура. Помітивши працівників міліції, які біжать до нього, спритник дістав небезпечну бритву і почав нею погрожувати правоохоронцям, їм довелося діяти, як кажуть, підручними методами. Один з міліціонерів, озброївшись уламком знайденої неподалік дерев'яної штахетини, вибив лезо з рук злочинця. І лише тоді заходилися знімати його з дерева. Лікарі карети «швидкої допомоги», яку викликали для стрибуна, були неймовірно здивовані: він обійшовся лише кількома подряпинами!

Коли ж правоохоронці почали зводити факти і події цього насиченого вечора, з'ясувалося, що сучасний Тарзан — один з нападників на таксиста. Після того, як йому вдалося втекти з місця злочину, він вирішив відсидітися у найманій квартирі, але не думав, що його так швидко знайдуть, бо був упевнений, що спільник не викаже. (Останній і справді, аби виграти час і дати втекти напарникові, назвався у відділку міліції чужим іменем. Дізнатися справжні його дані вдалося лише завдяки відбиткам пальців). Отож поява правоохоронців у будинку стала несподіваною для злочинця. Зрозумівши, що господар квартири за якусь мить впустить міліціонерів у помешкання, чоловік убив його, вдаривши кілька разів по голові і тілу куском залізної арматури, обмотаної гумою. А тоді вирішив рятуватися, вистрибнувши з вікна...

Нині обидва спільники затримані. їх звинувачують у вчиненні восьми тяжких злочинів, серед яких вбивство та замах на вбивство, пограбування, розбійний напад, підробка документів та опір працівникам міліції. Але слідчі впевнені, що це далеко не весь «послужний список» і в ході розслідування може з'ясуватися ще чимало цікавих речей.

Віктор КОВЕРЗЮК,

начальник відділу зв'язків

із громадськістю УМВС України

у Хмельницькій області.


Плата за легковажність
Жорстокі убивства трьох чоловіків розкрили працівники Хмельницької міліції. Вчинені вони були упродовж двох останніх років за однаковою схемою одними й тими людьми.

Усе розпочалося з розшуку трьох хмельничан. Один з них зник ще восени 2006 року, другий — за кілька місяців по тому, а третій — у грудні минулого року. Розшукувати було дуже важко — оператив-ники спочатку ніяк не пов'язували зникнення кожного між собою, але згодом з'явилася ниточка, яка розкрила страшну таємницю і привела працівників міліції до людей, безпосередньо причетних до вбивств.

Заява про те, що щез безслідно 46-річний хмельничанин з проблемами психіки надійшла ще наприкінці 2006 року. Відпрацьовували різні версії, оскільки така людина схильна інколи до непередбачува-них вчинків.

Наступним став 68-річний дідусь. А в грудні 2007 року зник 29-річ-ний працівник одного з агентств продажу нерухомості.

Шукаючи одного з них, працівники міліції з'ясували важливу обставину — напередодні зникнення їх бачили у компанії однієї і тієї ж дівчини. Оскільки ця незнайомка стала єдиною зачіпкою для прояснення ситуації, оперативники спробували встановити її особу. Зробити це було не надто складно, оскільки з ясувалося, що розшукувана дама належала до категорії дівчат «легкої поведінки». Причому вона належала до так званої «касти трасовичок», тобто її робочим місцем переважно були окружні траси та дешеві придорожні кав'ярні. Ця зовсім молода пані вже встигла отримати дві судимості — за зберігання наркотиків та крадіжки. У 2005 році народила дитину, яку покинула на виховання матері, і зовсім не цікавилася її долею.

Як з'ясувалося, 24-річна дівчина надавала сексуальні послуги усім трьом чоловікам, комусь — неодноразово. І всі вони напередодні загибелі проводили час у її' компанії. Коли спробували щось дізнатися про особисте життя дівчини, вийшли на її хлопця, з яким та була у близьких стосунках впродовж останніх двох років. 22-річний юнак, уродженець Красилівщини, раніше був засуджений за крадіжки. Після відбуття покарання додому, де мешкала його мати, не поїхав, поселився на полі поблизу Хмельницького у двокімнатній землянці, яку збудував власноруч. Згодом познайомився з своєю майбутньою співмешканкою, яка виявилася ще й його землячкою. Спочатку він кілька разів був її клієнтом, а потім запропонував разом мешкати. Дівчина продовжувала займатися своїм ремеслом, тільки тепер клієнтів приводила до землянки.

За словами затриманого юнака, перше убивство вони вчинили у 2006 році — через ревнощі він спересердя вдарив клієнта коханої сокирою по голові. Після цього жертву пограбували і поховали на полі неподалік свого помешкання. Наступною жертвою цієї парочки став пенсіонер, якого дівчина також привела у своє імпровізоване житло. Правда, насолодитися радощами платного кохання йому так і не судилося, оскільки клієнтові спочатку запропонували випити. Потім до застілля долучився і співмешканець повії, який після кількох випитих чарчин просто задушив клієнта, заволодівши його речами. Пояснює, що теж через ревнощі. Дідуся чекала доля попередника — бідолаху закопали на полі. З останньою жертвою, 29-річним молодиком, дівчина познайомилася 17 грудня 2007 року у магазині, де „розкрутила його на випивку, а потім і запропонувала свої послуги. До землянки вони дістались на таксі, вийшовши на трасі поруч з полем. Коли дівчина привела клієнта у свій дім, співмешканець помітив у нього теку з документами і вирішив, що подруга привела працівника міліції. Оскільки обоє були раніше засуджені, то долю нещасного чоловіка вирішили миттєво — його убили лопатою та забрали мобільний телефон, золотий ланцюжок і гроші. Оскільки земля була промерзлою, вирішили не морочитися з копанням могили і, підпаливши труп, скинули його в каналізаційний рів.

Коли парочку затримали, вони тільки те й робили, що намагалися звалити злочини одне на одного. Хто з них отримає більше — визначить суд. А поки що тривають слідчі дії та оперативно-розшукові заходи, які, можливо, доведуть причетність зловмисників і до низки інших злочинів.

Інна ПРОНИК,

працівник відділу зв'язків

із громадськістю УМВС України

у Хмельницькій області.


ЗДОРОВ'Я

Такий важливий щит


Захворювання щитовидної залози турбує дедалі більше людей. Головний винуватець цього — один-єдиний мікроелемент — йод. У зоні ризику щодо його дефіциту в усьому світі налічується півтора мільярда людей. Серед них — жителі України.

Ця проблема стара, як світ. Зображення людей зі збільшеною щитовидною залозою (що трапляється внаслідок нестачі йоду) зустрічаються на буддійських фресках третього-другого сторіччя до нашої ери в Пакистані. Відомо, що Наполеон видав наказ не брати на військову службу новобранців з гірських районів із збільшеною щитовидною залозою через їхнє недоумство та проблеми зі слухом. Вода гірських річок практично не містить йоду. Уперше про роль йоду в організмі людини вчені заговорили на початку дев'ятнадцятого століття й лише наприкінці його почали сприймати цю думку серйозно. Однак перші спроби лікування препаратами йоду викликали важкі побічні ефекти — йодотерапію розкритикували.

Зазвичай у масовій уяві йододефі-цит асоціюється з певними проблемами щитовидної залози. Але це лише поверхове уявлення. Насправді ж йододефіцит — сьогодні надзвичайно актуальна проблема, оскільки його наслідки дуже серйозні як для дитячого організму, так і для дорослого.

Чому існує проблема йододефіциту? Йод — хімічний елемент, усім відомий ще зі школи, але мало хто знає про його справжню роль у людському здоров'ї.

Звичайно, всі без винятку мікроелементи потрібні нашому організмові. Проте в одних потреба більша, в інших — менша. Усі ми звикли думати (бо про це постійно говорять лікарі, показують у рекламних роликах, пишуть у журналах), що людина потребує багато кальцію для міцності кісток і зубів, заліза — для профілактики анемії тощо. Але дуже мало мовиться про йод, хоча він є дуже важливим елементом. Йод бере участь у обміні абсолютно всіх речовин: білків, жирів, вуглеводів, вітамінів. І якщо є дефіцит йоду, повністю порушується весь обмінний процес, тобто не відбувається нормального засвоєння всіх корисних речовин, які споживаються.

У країнах і регіонах, які поблизу моря і в яких морепродукти — майже основний вид харчування, ніколи не спостерігається йододефіциту. А в тих країнах, до яких морепродуктів завозиться мало і ціни на них високі, проблема нестачі йоду дуже гостра. До них належить і Україна.

В Україні є чимало так званих ендемічних вогнищ, де йоду мало в ґрунті. Тому все, що виростає на ньому (овочі, фрукти, злаки тощо), містить недостатньо йоду. Внаслідок цього в таких районах ми бачимо прояви йододефіциту в дітей із раннього віку. Йододефіцитними є райони Західної України, Житомирщина, Херсонщина, північні райони Київщини. На теренах із сильною йодною недостатністю в Україні мешкає понад 14 мільйонів осіб

Найчутливішою до нестачі йоду в організмі є нервова система. Тож у разі стабільного йододефіциту в дитини з раннього віку відбувається затримка психічного розвитку, а за класичної форми йододефіциту розвивається недоумкуватість. Такі діти малі на зріст, з непропорційними частинами тіла й різким відставанням у розумовому розвитку. На другому місці за чутливістю — ендокринна система і, зокрема, порушення функції щитовидної залози. Гормони цієї залози не здатні синтезуватися без достатньої кількості йоду. Ці гормони беруть участь абсолютно в усіх функціях організму і, оскільки щитовидна залоза є одним з елементів ендокринної системи, порушення в ній спричиняють розлад усієї системи. Тому часто в разі йододефіциту одночасно з хворобами щитовидної залози спостерігаються порушення в діяльності всіх інших залоз.

Порушення білкового, жирового та вуглеводного обміну нерідко сприяє затримці росту в дітей. Крім того, виходить з ладу функція імунної системи, зокрема фагоцитоз — процес поглинання деякими клітинами крові мікробів, вірусів, які потрапляють у кров, і таким чином йде очищення організму. У разі дефіциту йоду ці клітини є малоактивними. Тому й спостерігаються нерідко захворювання, спричинені вірусами та ба-

ктеріями, з тривалим і часто ускладненим перебігом. Як бачите, наслідки йододефіциту є дуже серйозними, а профілактика — дуже проста.

Профілактика йододефіциту

Вживати лише йодовану сіль.

Щодня або через день з'їдати певну кількість морепродуктів - морську капусту, рибу, кальмари, креветки тощо. Не бійтеся переїсти — передозування йодом через продукти абсолютно неможливе. Для цього треба вживати чимало кілограмів морепродуктів щодня, що практично не буває. До того ж надлишок йоду легко виводиться з організму.

Якщо є підозра на йододефіцит-ний стан (загальна слабкість, сонливість, погана пам'ять), потрібно не лише вживати сіль, але й приймати препарати йоду. Доза препарату залежить від віку, регіону проживання, стану травної системи. Тому призначати ліки має фахівець.

Коли купувати морепродукти немає можливості, деякі препарати, наприклад йодомарин, можна приймати з профілактичною метою. Але треба це робити не цілорічне, а курсами: протягом 1-1,5 місяця по 1 пігулці щодня, півроку перерва. У йододефіцитних районах можна подовжити курс до 6 місяців і довше, але обов'язково порадившись із лікарем.

Дещо про новонароджених

Нерідко нестача йоду в організмі спостерігається від самого народження дитини. Це тому, що мама, коли була вагітна, не вживала морепродуктів або вживала їх дуже мало. Тож вагітним слід споживати не лише кальцій, залізо і вітаміни, але й йод.

В усьому світі, в Україні також, недорозвиток щитовидної залози в немовлят має бути діагностованим ще в пологовому будинку. Якщо вчасно не застосувати замісну терапію, така дитина не розвиватиметься повноцінно у психічному, розумовому і фізичному відношенні. Встановлювати діагноз у віці 3-4 місяці запізно: зміни, що відбулися в організмі, особливо в центральній нервовій системі за цей час, уже необоротні. Тому сьогодні вважається обов'язковим визначення стану щитовидної залози кожній дитині в період новонародження — так званий скринінг на гіпотиреоз.

Коли виникла підозра щодо порушення щитовидної залози, треба провести спеціальне гормональне дослідження. У разі підтвердження діагнозу препарати потрібно приймати пожиттєво — замісна терапія гормонами щитовидної залози і препаратами йоду. Малюки до року отримують йод з молоком матері. Матерям-годувальницям слід пам'ятати про це і вживати продукти, що містять цей елемент. Також він є в молочних сумішах, якщо дитина на штучному вигодовуванні, і в кашах, які є підгодовуванням для дитини. Лише після року їжу малюка слід присолювати йодованою сіллю, але потроху.

Нині в Україні вся сіль йодується йодатом калію, який не впливає на колір, смак і запах солі. Цей препарат досить стабільний і не випаровується із солі під час приготування їжі. Однак для більшого збереження йоду гарячі страви рекомендується солити за 10 хв. до кінця приготування.

Добова потреба в йоді індивідуальна, залежить від етапів росту та розвитку організму, фізичного навантаження й низки інших чинників. Найвища потреба в підлітків під час гормональної перебудови, у вагітних і жінок, які годують грудьми. Новонароджений має одержувати на добу приблизно 50мкг йоду. Дітям у віці від одного до шести років потрібно 90 мкг, від семи до дванадцяти — 120 мкг, від дванадцяти та більше — 150 мкг. Вагітним та матерям-годувальницям необхідна підвищена доза — 200—220мкг. А якщо середньодобове споживання йоду менше 20мкг, то високий ризик одержати йододефіцитне захворювання. Нагадаємо, на все життя людині потрібно 5г йоду — одну чайну ложку!
Натуральні продукти - найкраще
Збагачена йодом сіль певним чином допомагає розв'язувати проблему йододефіциту. У Австрії, Німеччині, Голландії та Швейцарії, де йододефіцитбув величезним соціальним лихом, ухвалили закон про виробництво йодованої солі. На Заході збагачують йодом не лише сіль, а й олію, хліб, цукор, чай. Йод додають у корм худобі для отримання продуктів з великим вмістом цього цінного мікроелементу. Так роблять у Великій Британії, Фінляндії, Норвегії. А в Італії йод додають навіть у воду водогону. Українська промисловість випускає мінеральну воду з підвищеним вмістом йоду, молочні продукти, цукор, соки, бульйонні кубики, хліб і навіть-...горілку. Є досвід вигодовування птиці йодованими кормами — відтак кури несуть яйця з високим вмістом цього мікроелементу.

Але чимало українських вчених проти примусової йодизації населення. Розв'язання проблеми йододефіциту вбачають у комплексному підході, враховуючи всі чинники її виникнення та потреби суспільства. На їхню думку, у подоланні йододефіциту потрібно говорити не лише про йод, а й про всі інші мікроелементи, з якими ця сполука діє. Передусім це селен, без якого засвоєння йоду відбуватиметься на значно нижчому рівні, а також білок. Вважають, доцільно йти шляхом використання йодоорганічних сполук. Це вживання морських продуктів, застосування витяжок, а також препаратів з них у вигляді пігулок. Останні є природними концентратами йоду. Тому їх потрібно використовувати для подолання йододефіциту. Кажуть, можна навіть культивувати спеціальні плантації морських водоростей, налагодити технологію їхньої переробки, пропонуючи людям природний продукт. Ще одне. Споконвіків люди, які мешкали в йододефіцитних регіонах, виходили з ситуації тим, що вживали продукти, які містять певну кількість цієї сполуки. Приміром, на Поліссі дефіцит йоду в ґрунті та воді компенсувався вживанням журавлини, чорниці, брусниці, столових буряків, лікарських рослин.

У разі повноцінного харчування йододефіцит людині практично не загрожує. Фахівці Інституту харчування навели дані щодо вмісту йоду в повсякденних продуктах. Отож, одержати необхідну добову дозу йоду можна з натуральних продуктів — для дорослої людини це 150-200 мікрограмів. У 100г морської риби 260 мкг йоду. Відповідно у хлібі — 3-8,4 мкг, у крупах

— 1,5-4,5 мкг, в молоці, кефірі — 14-30 мкг, вершках, сметані — 8-9,5 мкг, яйцях — 20 мкг, картоплі

— 5-7 мкг, гороху — 10 мкг, квасолі — 12,8 мкг, фруктах — 2-4 мкг, ягодах — 1 мкг, яловичині, свинині —7 мкг, річковій рибі — 4-5 мкг, креветках —110 мкг, трісці — 263 мкг, у жиру печінки тріски — 350-700 мкг, морських водоростях — від 500 мкг до 5 г.

Важливе запитання медикам: чи не викликають підвищені дрзи йоду серйозних захворювань? їхня відповідь така: якщо перевищення дози невелике, то йодат калію вільно виводиться з організму й не впливає негативно на людину. Передозування небезпечне при споживанні більше 500 мікрограмів йоду на добу.

І все ж попри досить активну діяльність медиків та промисловців, проблема йододефіциту в Україні далека від розв'язання. Принаймні це засвідчує статистика, фіксуючи неухильне зростання йододефіцитних захворювань, зокрема, раку щитовидної залози. У чому причина? Можливо, в усьому винна аварія на Чорнобильській атомній електростанції, яка залишила нам величезну радіоактивну "спадщину". Звичайно, що так. На думку фахівців, радіоактивний йод-129 ще довго отруюватиме наші поля, потраплятиме в їжу. Проте скласти йому гідну конкуренцію в організмі "хорошим" йодом більшість населення України не в змозі через неймовірне погіршення якості життя, що безпосередньо ^означилося на раціоні харчування. Його структура в нас досить погана. Продукти, які містять йод у великій кількості, недешеві та й нетрадиційні для української кухні. На Заході, особливо в найрозвиненіших країнах, їжа вирізняється значно більшою різноманітністю, є можливість вживати натуральні, чисті продукти. Адже за оцінками експертів ВООЗ, здоров'я людини приблизно на 70 відсотків залежить від способу життя, зокрема й харчування. Зрештою, хто нам заважає жити краще? Можна виробляти продукти харчування з органічними сполуками йоду рослинного походження. Держава повинна підтримати такі підприємства, як і виробництво повноцінного дитячого харчування. Давно пора правильно вести агрохімічні роботи на полях, які б унеможливили деградацію грунтів, зокрема й щодо вмісту йоду. Дбати про екологію. Адже підвищена потреба в йоді в деяких екологічно несприятливих регіонах зумовлена передусім інтоксикацією важкими металами, органічними розчинниками, нітросполуками, бензопі-ренами тощо. Здоровий спосіб життя — також завжди підмога, бо що доброго дасть людині вживання алкоголю, куріння, наркоманія, моральний занепад. Кожен — господар своєї долі. Повинен і сам дбати про себе, про свою родину. А ще провідні науковці заявляють — потрібен дійовий закон про подолання йододефіциту в Україні, як це зроблено в багатьох країнах світу.

Сторінку підготувала Ніна МАКАРЕНКО.

НІВРОКУ

І мечем - у Прапор України


Колись, у 70-х, мешкав у Полтаві талановитий молодий поет Михайло Булах. Часом прокидався він удосвіта, брав наждачний папір і йшов до пам'ятника російському леву, що загриз українську вівцю (офіційно пам'ятник присвячений комендантові Келіну, який обороняв Полтаву від шведів і мазепин-ців). Михайла, очевидячки, усі ці незліченні пам'ятники «слави россійс-кого оружія» в українському місті «дістали», тож він підходив до лева і натирав наждаком йому підхвістя. Начальство і міліціянти потім довго сушили голови, чому ті левові «причандали» так сяють, але, зрештою, було раз і назавжди висловлене пояснення, яке влаштовувало всіх стражів порядку — і тих, що патрулювали вулиці, і тих, що сторожували уми: натирають геніталії левові дітки, коли обмацують пам'ятник та фотографуються біля нього...

Ця придибенція спала мені на думку, Михайле, земля тобі пухом, коли я прочитала, що планує зробити до літа 2009 року полтавська міська влада, щоб відзначити 300-річчя Полтавської битви (як казав міський голова, «отпраздновать»).

Дивно, чомусь затихли розмови про масштабні археологічні дослідження для встановлення місць, де тліють не поховані за християнським звичаєм кості мазепинців. Величного пам'ятника Гетьманові-державцеві на Соборному майдані Полтави не планують. А стоятиме на задвірках дядько в шароварах біля коня з похиленою головою. Щось наче пороблено стало архітекторові Валерієві Трегубову, який пропонує збудувати на полі Полтавської битви музеї історії... Росії і Швеції.

З міського голови Андрія Матковського і питати нічого — цей «українець з Казахстану» виявив себе людиною без жодних національних сентиментів. Від 300-річчя Полтавської битви він хоче лише прибутку у міську казну (та, може, у власну кишеню, адже він «крутий» бізнесмен).

Згаданому вище пам'ятникові Келіну пропонують повернути первісний вигляд: щоб над левом ще й орел возсідав. Мало нам того, що в центрі Полтави на колоні сидить хижа імперська птаха та довбе нам печінки...

З приходом Матковського-бурго-містра у Полтаві біля боввана «кремлівського мрійника», який втопив Україну в крові, поставили спостережні камери, щоб бува хтось його яйцями не закидав. Якщо угніздять орла на пам'ятник Келіну, доведеться і туди камери ставити, бо, Їй-Бо-гу, навіть у мене руки сверблять тому хижакові пір'їну вищипнути...

І що прикметне: як пішли міські достойники із самого початку хибним шляхом, то хоч за що візьмуться, усе в них і виходить не по-українському, а промосковськи. Цими днями підсумували конкурс на найкращу емблему 300-річчя Полтавської битви. В ідеалі, що мала б символізувати ця емблема? Те, що прапор, який випав був з рук мазепинців, сьогодні в надійних руках. Тим часом найкращою емблемою визнана така: бачимо на ній напис «Полтава», середня літера якого перетворена на меч. Обабіч меча під написом — трикутники шведського та російського прапорів, що сходяться на вістрі меча. І весь удар цього меча і потуги двох держав — Росії і Швеції — спрямовані донизу, на Державний прапор України. Емблема страшна своїм змістом. Гляну на неї — і відчуваю, як той меч пронизує і моє серце.

Не заперечую, можливо, графічно емблема вирішена і непогано. А зміст? Вибачте, гітлерівська свастика теж графічно — суперефектна...

Указ Президента України Віктора Ющенка передбачає відзначення 300-річчя подій, пов'язаних з воєнно-політичним виступом гетьмана України Івана Мазепи та укладенням українсько-шведського союзу. Наші ж полтавські райці все носяться з орлами та Петрами, перейняті одним-єдиним бажанням — щось заробити на туристах з Росії. Тому й ладні облізлим імперським левам виблищувати підхвістя так старанно, що й наждака не треба.

Ганна ДЕНИСКО. (Влас. кор. «Молоді України»),


Наша міліція нас береже...
У Міністерстві внутрішніх справ України відбулось засідання Громадської ради на чолі з міністром Юрієм Луценком.

Тільки-но почалось засідання, Олег Галенко зробив повідомлення. Він сказав, що як громадянин України і член Громадської ради не схвалює нещодавні дії Луценка щодо київського голови у Секретаріаті Президента, адже, за словами Гале-нка, «міністр внутрішніх справ кинув виклик суспільству». На знак протесту Олег Анатолійович вийшов зі складу Ради, повернувши своє посвідчення.

Слід зазначити, що перед Міністерством також було неспокійно. Навіть холод не завадив людям стояти з транспарантами та скандувати «Луценка геть!», час від часу гріючись гарячим чаєм. Засуджуючи бійку Луценка та Черновецького, громадяни вважають винним міністра, вимагають від нього вибачення перед мером столиці і складання повноважень.

У залі засідань Луценко зазначив: «Я міністр внутрішніх справ, але я ще й людина. У мене є особисті стосунки. Тому ситуація з Черновецьким — це моя особиста справа, і плутати її з тим, що відбувається зараз у залі, не можна. Зараз розглядаються державні питання, а не мої проблеми. Проблема ж з мером Києва буде розв'язана не в цьому приміщенні».

Таким чином, остаточно знявши питання, яке не стосувалось мети засідання, але багатьох цікавило, Луценко приступив до розгляду загальнодержавних справ. Далі ж були підведені підсумки роботи Громадської ради за минулий рік. До речі, було повідомлено, що у Запорізькій, Рівненській та Хмельницькій областях жодного засідання рад протягом 2007 року так і не відбулось, хоча створення подібної структури у державах рекомендується Організацією Об'єднаних Націй, оскільки це демонструє бажання міліції взаємодіяти із суспільством, прислухаючись до його вимог та побажань.

Під час розгляду проблеми корупції серед представників ДАІ зазначалося, що підвищення заробітної плати міліціонерам, на жаль, не гарантує того, що вони не братимуть хабарі. Тому треба сподіватися як

на чесність самих борців із злочинністю, так і на чесність громадян України. Адже відомо багато випадків, коли водії самі вимагали взяти у них гроші, аби не бути затриманими за порушення правил руху на дорогах. Тому подібні ситуації будуть вирішуватись шляхом притягнення до відповідальності за неправомірні дії і тих, хто бере хабарі, і тих, хто їх дає.

А щодо руху на дорогах, то було зазначено, що велику кількість аварій спричиняють саме пішоходи, а не водії. Тому стягнення штрафів буде стосуватись і тих, хто не має машин, бо встановлення порядку на дорогах — справа, яка стосується усіх учасників дорожнього руху.

Було порушене питання про відкритий доступ до державної бази даних, бо в Україні склалась така ситуація, що кожен бажаючий на ринку може придбати диск із конфіденційною інформацією. Це означає, що практично кожен громадянин незахищений й може стати легкою здобиччю рекетирів чи фігурантом чорного піару.

Ганна УСТИНОВА.


Порушив правила? Розстріл!
Як уже згадувалося в газеті за 10 січня, працівники ДАІ серйозно взялися за покарання правопорушників на автошляхах України. І мені здається, що вони самі надзвичайно здивовані результатами своєї роботи, бо ж стільки прав не забирали ще ніколи. Та насправді, хоч як би боролися наші службовці з горе-водіями, це лише одна із сторін медалі. Адже аварії на автошляхах України відбуваються не лише з вини водіїв, а й за участі пішоходів. Правилами дорожнього руху передбачається, що останні також мають знати ці правила, але на практиці виходить, що вони або зовсім з ними не ознайомлені (та й не дивно, бо їх мало хто вивчає), або нехтують ними. Щодня спостерігаю сотні людей, які перебігають вулицю на червоне світло або ж у місцях для цього не передбачених. Особливий подив викликають жіночки з дитячими візками, які, мабуть, думають, що лише водії мусять бути обачними, і зовсім не враховують обставини, за яких часто, помітивши небезпеку, людина за кермом вже не в змозі запобігти тра-

гедії. То хто і коли візьметься за таких порушників? Які, погодьтеся, також мусять заплатити за бездумність і незаконослухняність.

Можливо, і ви належите до такої категорії людей. І змінювати свою поведінку не збираєтесь, тоді раджу дочитати цю статтю і переглянути свої усталені погляди.

Цими днями 33-річний киянин разом з 21-річною дівчиною переходили дорогу в непередбаченому для цього місці. І все б нічого, та водію "Деу-Сенс", якому, очевидно, порушники завадили спокійно їхати у справах, ця ситуація не сподобалась. Він вибіг з авто і почав кричати на горе-перехожих, а потім... дістав з барсетки пневматичну зброю. Перший постріл був зроблений у повітря, а от другий — у чоловіка. Хоч на місце пригоди і прибула «швидка допомога», але пробита легеня не залишила потерпілому шансів на подальше життя...

Не можна заперечувати, що водій (він згодом сам прибув в райуправлін-ня і визнав провину за скоєне) скоїв жахливий злочин, але давайте відкинемо цей факт і тоді причина трагедії стане більш ніж зрозуміла кожному. Банальне порушення правил дорожнього руху. Однак не водієм, як ми звикли казати і чути, а перехожим, що коштувало йому життя. Бо, власне, ми часто-густо й не залишаємо водіям можливості уникнути аварії.

Тож раджу вам добре поміркувати над тим, чи дорожче вам життя за кілька хвилин, зекономлених на порушенні. А ще, не менш важливо, буде замислитися дорослим, адже вони подають негативний приклад своїм дітям, що може в майбутньому їм надто дорого коштувати.


Катерина КАЛЕТЧУК.
УКРАЇНА ТА СВІТ

Крістіан ВАННЕСТ, сенатор Франції;

"Українці, пресингуйте французьких депутатів!"
Франція поки що не належить до тих країн, які визнали Голодомор геноцидом українського народу. Однак у цьому питанні останнім часом відбулися суттєві зрушення. Один з провідних французьких дослідників теми голоду, історик НіколяВерт, спираючись на знайдені документи, доходить у своїх статтях висновку, що події в Україні 1932-33 років були геноцидом. Хоча раніше месьє Верт уникав такої інтерпретації.

У французькому парламенті було три пропозиції щодо закону про визнання Голодомору геноцидом. Перша 2002 року зібрала лише два підписи, друга 2006-го — десять, а третя, яка датується початком жовтня 2007 року, отримала тридцять підписів. Аби подати її на голосування під час пленарного засідання необхідно 100 голосів підтримки.

Автором пропозиції щодо Голодомору в Національній асамблеї (парламенті) Франції є депутат Крістіан Ваннест, який уже двічі пропонував проект такого закону. Ось що він сказав нам під час розмови, яка відбулася в його кабінеті в приміщенні Національної асамблеї Франції.

— Пане сенаторе, як ви оцінюєте перспективи ухвалення такого рішення Національною асамблеєю?

— Я знаю — це буде нелегко. Існує три головні перешкоди. По-перше, історіографія Франції схиляється радше до лівої інтерпретації, ніж правої. Це стосується не лише істориків, а взагалі французьких інтелектуалів — преси, наприклад. Недавно заарештували одного з лідерів камбоджійського геноциду. І коли точно відомо, що він знищив третину населення Камбоджі, в нашій пресі однак це дуже мало висвітлювалося.

По-друге, ми проголосували низку «законів про пам'ять», які наразі є джерелом конфлікту. Багато депутатів нинішньої більшості воліють обминати такі теми. Але найголовніше — потрібен пресинг з боку громадськості. Українська громада у Франції нечисленна, проте особисто я закликаю всіх українців, які живуть у Франції, створити цей пресинг. Хоча й розумію, що українська громада не є виразником значної частини електорату. Але саме так діяла тут вірменська діаспора. Велика роль у цьому питанні належить медіа, особливо телебаченню. Можливо, варто було б почати з французьких телеканалів історичного спрямування, запропонувавши їм нові документи, які відкривають правду про Голодомор. А завершити державним телебаченням Франції.

Треба «бомбардувати» депутатів листами, електронною поштою.

— Коли ви говорите про документи, то маєте на увазі документи архівні?

— Будь-який документ, який може презентувати шляхом образу про те, що відбулося в 1932-33 роках. Це нелегко, бо таких документів небагато, і їх непросто знайти у Франції.

Коли я починав працювати над цим питанням, то бачив насамперед радянськість, а не українськість цього питання. Коли прочитав цифри, вони мене приголомшили. Ми знаємо про голод, скажімо, в Казахстані. Але втратити 6 мільйонів життів на родючих українських землях...

— Чи ви знаєте про те, що кордони України були закриті,

аби селяни не могли виїхати з України? 225 тисяч українців, які хотіли втекти від голоду, були затримані...

— Я мав нагоду почитати деякі тексти про репресії в Радянському Союзі. Так дізнався про великий голод 1932-33 років в Україні. Ці драматичні події мене сколихнули. Французьке поняття історії є дуже неправильним, неврівноваженим. Ми знаємо про злочинні дійства правих проти лівих, але уникаємо говорити про злочини лівих проти правих. Під час французької революції, особливо під час другої її частини, відбувалися вбивства французьких селян у регіоні Вандея, які багато в дечому уподібнюються до 1933-го року в Україні. Ми також прирекли власних селян на голод. І оскільки всі про це мовчать, я вирішив, що про це треба говорити.

Розмовляли

Юлія КОСИНСЬКА, Олег КРУК. Київ — Париж.
Президент України наполягає на вилученні російської з кінотеатрів
«Молодь України» першою виклала власне бачення проблеми (№ 4 від 17 — 21 січня 2008року) щодо рішення Конституційного суду України, який визнав незаконним розповсюдження і демонстрацію іноземних фільмів, Ідо не дубльовані (не озвучені українською і не субтитровані).

І ось продовження. Витримавши паузу, 28 січня глава держави доручив уряду «забезпечити виконання рішення КС». У листі на ім'я Юлії Тимошенко Ющенко наполягає на збільшенні українського кіновиробництва в поточному році, на звільненні від ПДВ квитка на український фільм і зарубіжний (якщо той для показу в кінотеатрах дубльований на державну мову) і на відшкодуванні з держбюджету витрат на дубляж іноземних фільмів, якщо ті належать до «високохудожніх або експериментальних» творів кіномистецтва.

Така жвава реакція на загалом прогнозоване рішення КС викликала у кількох російськомовних регіонах України реакцію, близьку до панічної. Кореспондент «МУ», у відповідь на прохання прокоментувати президентський лист, почув від керівників кінопрокату Півдня України, м'яко кажучи, невтішні фрази щодо «примусової українізації кіноекрана». Мовляв, навіть якщо держава й покриє витрати на дублювання «імпортних» фільмів, хто ж їх дивитиметься в російськомовних Криму, Одесі або Миколаєві?..

— Ми вже почали підраховувати ймовірні збитки від нововведення, — констатує одна із спеціалісток у сфері кінобізнесу, яка не побажала «світити» в газеті своє прізвище. — А що буде влітку, коли до нас приїдуть відпочивальники з Росії та інших республік СНД? Як їм розібратися в хитросплетіннях сюжету і діалогах акторів, — за допомогою перекладача з української на російську?!

Іншої точки зору дотримується київський політолог, доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв:

— Проблема «нерозуміння» україномовних і дубльованих на українську кінокартин — надумана. Причинам'— в традиційному сприйнятті українців російською масовою свідомістю. Попри всі ритуально-офіціозні фрази про «братський український народ», в Росії, як і раніше, громадян України сприймають наче своєрідну етнографічну групу на кшталт архангельських поморів або донських козаків. Ці міфічні уявлення укорінялися і в сфері кіномистецтва: українці в масі своїй звикли чути в американських, німецьких, французьких та інших кінострічках російський, а не український переклад.

На Заході України, навпаки, після появи листа Президента, пришвидшеними темпами реанімується акція «Не піду на фільм з російськомовним перекладом!». Щоправда, не всі львів'яни, івано-франківці й тернополяни поспішають до неї приєднатися. Частина жителів краю схиляється до думки про те, що останнє рішення КС України передбачає обов'язкове дублювання (переклад) субтитрування фільмів з Європи, США і решти зарубіжних країн; радянські ж і російські фільми зрозумілі всім і без «надмірностей» з ідеологічним присмаком.

Обізнаніші з проблемою вбачають в обов'язковості дубляжу фільмів на українську безперечний позитив. Не секрет, що Україна в минулі роки була своєрідним «відстійником» для кінострічок з Росії, які там провалилися на основних екранах. Тепер їхні продюсери навряд чи стануть якомога глибше запускати руку до своєї кишені, аби заплатити за україномовний дубляж. Планка якості фільмів з РФ, завдяки цій обставині, напевно, значно підніметься.

...Варто нагадати: спроби «українізувати» кіноекран траплялися в нас і раніше. Зазвичай все стихало при першому ж «жорсткому зіткненні» з фінансовою дійсністю. Держбюджет на дублювання і субтитрування гроші, як правило, виділяв і виділяє, як кіт наплакав.
Олег БАЗАК.
Наталка ПАСТЕРНАК:

"КОЛИ ОБ’ЄДНУЄ СПІЛЬНА ПАМ’ЯТЬ - СИЛИ ЗНАЙДУТЬСЯ


Що єднає українців, які з волі обставин живуть поза межами Батьківщини? Пам'ять про коріння роду, мова батьків, яку не просто зберігати без середовища, і таке зрозуміле бажання відчувати надійне плече однодумця. Українці Франції гуртуються завдяки спільним акціям, які організовують в усіх регіонах країни — там, де живуть наші колишні земляки.

Наталка Пастернак — голова Репрезентативного комітету українських організацій Франції, каже, що заходи, які проводить їхня громада, допомагають французам відкривати для себе Україну. Ми познайомились з пані Наталкою під час однієї з таких масштабних акцій — вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932-1933 років, які відбувалися, зокрема, і в Парижі.

Основу Спілки українців у Франції, говорить вона, складають ті вихідці з України, що мешкають у Парижі чи побіля нього. В інших регіонах осередки значно менші, проте й вони не бездіяльні.

— Наш репрезентативний комітет, скажімо, дбає про покладання квітів на могилу Симона Петлюри на цвинтарі Монпарнас у Парижі, — розповідає Наталка Пастернак. — Робимо це завжди спільно з Українською бібліотекою імені Симона Петлюри в Парижі. У квітні традиційно вшановуємо річницю чорнобильської трагедії. А в травні щороку їдемо до міста Санліс, де 1049-го відбулася урочиста шлюбна церемонія доньки Ярослава Мудрого з Генріхом І, і Анна Ярославна стала королевою Франції.

Під час травневих заходів, які проводимо в Санлісі, у місцевій церкві співає український хор Святого Володимира Великого, відбувається Служба Божа. (До речі, в самому хорі є і корінні французи). Торік ми запросили приєднатися до нас представників мерії міста. Хочемо привернути увагу францу-

зів до тих місць, де українці залишили свій слід. А заразом і налагодити співпрацю з ними.

— Які акції проводять регіональні громади?

— У місті Лілль живе така активна українка Марійка Войнаровсь-ка. Вона весь час продукує ідеї і об'єднує однодумців, аби втілити задумане. Недавно, скажімо, українці в цьому місті організували виставку про Україну, на якій були представлені українські рушники, писанки. Громада українців у Каннах робила фотовиставку, видала книжку про українців у Нормандії. У Ліоні пані Євгенія Кузен, голова асоціації «Україна-33», проводить активну діяльність. Зокрема, читає лекції ліцеїстам і студентам про сумні події 1932-1933 років в Україні. І не тільки під час чергових роковин Голодомору, а впродовж року. У Тулузі є також громада, яка долучається до всіх наших спільних акцій.

— А скільки українців сьогодні живе у Франції?

— Є різні дані. Хтось говорить про 50 тисяч, інші наводять цифру 70 тисяч.

— Чи є контакти між представниками старшої хвилі еміграції І тими, хто приїхав до Франції недавно?

— Намагаємось налагоджувати зв'язки, хоча це й нелегко. Кожен зайнятий щоденними клопотами, а надто ті, хто приїхав сюди на заробітки. То нелегкий хліб, і часу вільного залишається обмаль. Але, скажімо, коли відбуваються спільні футбольні матчі між Францією й Україною, ми збираємось разом вболівати за наші команди. Вперше це відбулося в 1998 році, але тоді українців з України на трибунах було небагато. 2004-го нас зібралося близько тисячі, а торік — 1500.

Представники нової хвилі еміграції співають у хорі Святого Володимира Великого, вони також є членами Союзу українок.

— Маєте контакти з самою Україною?

— Мій чоловік Іван-Петро — голова Спілки української молоді Франції. Його тато народився в Україні, їздимо щороку в Україну — і родина у нас там велика, і знайомих багато. Наш репрезентативний комітет є членом СКУ, тому підтримуємо тісні зв'язки з українцями всього світу.

— Складно організувати акції такого штибу, як нинішня?

— Найважче зібрати людей. А щодо акції до роковин Голодомору... Небагато залишилося свідків тих жорстоких років. Але я пам'ятаю їхні розповіді, страшні свідчення... Вони пережили такий жах, але вистояли і брали участь у житті громади. То я думаю, що ми сьогодні також маємо знаходити сили. Крім того, я не сама — мені допомагає багато людей.

2008-го, у листопаді, відзначатимемо 75-річчя великого голоду в Україні. Хочемо організувати різні акції не тільки безпосередньо до дати, а й упродовж року. Французи мають знати про Голодомор. І не тільки депутати, від рішення яких залежить визнання Голодомору геноцидом. Плануємо звернутися до міністерства освіти і науки Франції, щоб у французьких підручниках, нарешті, писали правду про цю страшну трагедію українців. Сподіваюся, резолюція ЮНЕСКО сприятиме нам у цьому.

— Як оцінюєте перспективи ухвалення відповідного закону Національною асамблеєю Франції?

— Думаю, буде складно. Але ми докладатимемо всіх зусиль, щоб прості французи знали більше історичної правди.


Розмовляла Юлія КОСИНСЬКА.

Київ — Париж.


Звичайний фашизм можливий і в 21 столітті
75років тому фашизм прийшов до влади в Німеччині. ЗО січня 1933 року Адольф Птлер був призначений канцлером (по-нашому прем'єр-міністром) Німеччини. Але ми затіяли цю розмову не тільки з нагоди круглої дати. Вірогідність приходу фашистів до влади все Іде велика, але цього разу загроза виходить не від Німеччини, а від наших північних сусідів. І ось чому.

Німеччина понад усе!

Адольф Гітлер, «фюрер німецького народу», заходи щодо знищення демократії в Німеччині почав з першого години свого ка-нцлерства. ЗО січня 1933 року — перше засідання кабінету міністрів Гітлера (до речі, спочатку фашистів в уряді було всього двоє: канцлер Адольф Гітлер і міністр поліції Герман Герінг). На засіданні обговорювалися заходи проти Компартії Німеччини. Далі фашизм покотився країною, як снігова лавина:

— 1 лютого — розпуск німецького парламенту (рейхстагу). Нові вибори призначені вже на 5 березня. Мітинги комуністів заборонені;

— 2 лютого — указ Президента Гінденбурга «Про захист німецького народу» (фактична заборона зборів і газет з критикою фашизму);

— 7 лютого — указ міністра Герінга «Про стрілянину», що дозволяє поліції застосовувати зброю. На поміч поліцейським залучаються фашистські організації СА, СС і організація ветеранів 1 світової війни «Сталевий шолом»;

— 27 лютого — провокаційна пожежа рейхстагу. У ніч на 28 лютого — арешт приблизно 10 тисяч комуністів і демократів. Заборона Компартії і частини організацій соціал-демократів;

— 28 лютого — указ Президента «Про охорону народу і держави» (фактично, в країні введено надзвичайний стан з усіма його наслідками);

— 12 березня — запроваджено нові державні прапори: 1) із свастикою і 2) чорно-біло-червоний, як в довоєнній кайзерській Німеччині;

— 21 березня — указ Президента «Про зраду», спрямований проти висловів, які шкодять «благополуччю рейху і репутації уряду». Створення «надзвичайних судів». Перша офіційна згадка концтаборів;

— 29 березня — введення страти через повішення;

— 31 березня — перший закон про позбавлення прав окремих земель. Розпуск земельних парламентів;

— 4 квітня — заборона вільного виїзду з Німеччини;

— 14 квітня — вигнання 15% професорів з університетів;

— 2 травня — призначення в окремих землях «імперських наміс-

ників», що підкорялися Гітлеру;

— 10 травня — публічне спалювання заборонених книг у Берліні та інших університетських містах;

— із 27 червня по 14 липня — саморозпуск усіх ще незаборонених партій;

— 1 вересня — відкриття в Нюрнберзі «З'їзду переможців», чергового з'їзду нацистської партії.

Як бачимо, менш ніж за рік в Німеччині була повністю знищена демократія, поховано права і свободи людей. Але сьогодні ми не тільки пригадаємо події 1930-х років, але і поговоримо про перспективи відродження фашизму в наші дні.

Росія понад усе і усіх?

Якщо порівняти Німеччину початку 20 століття і Росію кінця 20 — початку 21 століть, то по спині пробігає неприємний холодок, яким зазвичай супроводжується відчуття небезпеки. Погляньмо на ситуацію разом.

Об'єднана Німеччина з 1871 по 1918 рік не знала поразок. Це були 47 років воєнних і економічних успіхів, освоєння африканських і острівних колоній. Росія (у формі Радянського Союзу) теж 46 років не знала серйозних поразок. Із 1945 по 1991 роки контролювала величезні території, весь світ боявся її ядерної зброї. Радянські фахівці успішно освоювали неосяжні простори Сибіру і першими вийшли в космос. А потім для обох імперій настав швидкий обвал і втрата колоній. Ті, хто ще 5-6 років тому їх боявся, тепер кпинив з них. Образливо? Звичайно.

З цієї образи в Німеччині народилося бажання помсти, реваншу. Далеко не всі німці хотіли нової війни, але «партія війни» в слушний момент виявилася сильнішою. Ядро реваншистів — німецькі військові, ветерани світової війни (серед них Гітлер). Це ядро реваншистів скористалося економічною кризою 1929-33 років і прорвалося до влади.

У сучасній Росії багато людей, що ностальгують за СРСР, але воювати за відновлення Радянського Союзу мало хто готовий. Та в Росії початку 21 століття, так само як і в Німеччині 1920-30-х років, є своє реваншистське ядро, готове до конфронтації з усім світом, і воно це протистояння вже почало. Мистецтвом зовнішньої політики завжди вважалося вміння мати якомога менше ворогів і більше союзників. Німецька зовнішня політика передодня обох світових воєн показала неперевершену здатність створювати собі ворогів. А створивши їх, нарікала, що країні загрожують з усіх боків, що країна в оточенні. Само собою зрозуміло, що ворогами робили тих, за чий рахунок збиралися поживитися. Але був ще один момент: штучне створення відчуття «обложеної фортеці» допомагало нагнітати усередині країни напруження, мілітаристський психоз, полегшувало пропагандистську обробку нації, сприяло придушенню будь-якого опозиційного руху.

Путінська Росія йде шляхом Німеччини: свариться з усіма сусідами, в першу чергу з християнськими країнами Прибалтики, з православними Україною і Грузією, і при цьому розраховує знайти друзів в особі комуністичного Китаю. Це помилковий шлях, Китай лише використовує Росію в своїх інтересах.

Чекаю заперечень: «У Росії такого не трапиться! На останніх виборах партія Путіна «Єдина Росі-я» отримала понад 2/3 голосів до парламенту! Комуністи і фашисти ледь пройшли до Державної Думи!».

Ці заперечення відмітаю і ось чому: на останніх виборах, що проходили під сильним тиском з боку влади, комуністи і ЛДПР Володимира Жириновського пройшли-таки до парламенту, зберігши себе тим самим для політики. Для Путіна проходження цих двох партій в Думу — міна сповільненої дії, провал усієї його внутрішньої політики. Ці дві недемократичні сили тільки й чекають кризи, щоб скинути з себе кремлівських чиновничків і захопити владу. Вони себе ще покажуть, коли в країні почнеться економічна криза.

Крім того, німецьким фашистам довелося своїми руками громити демократів і комуністів. У Росії ж Путін заздалегідь розчищає дорогу майбутньому «фюрерові російського народу», громить демократичні партії. Та і з мілітаризацією країни Путін багато що робить для майбутнього «російського Гітлера»: якщо в Німеччині переозброювалися з побоюванням, постійно чекаючи суворого окрику переможців у Першій світовій війні (Англіїта Франції), то путінська Росія діє сміливо і особливо не зважає на світову думку.

Хочеш миру - готуйся до війни

Після закінчення 1 світової війни в 1921-29 роках Німеччина оклигала від потрясінь війни, налагодила економіку, але світова економічна криза швидко зруйнувала цю картинку успіху і стала трампліном для фашистів.

Нині в світі починається чергова економічна криза (вони бувають з регулярністю в 10 і 50 років). Якщо ця криза затягнеться, то попит на нафту і газ (а це понад 75% російського експорту) різко впаде, і ціна на ці енергоносії взагалі може відчутно знизитися. В такому разі Росія, що вже звикла до нафто- і га-зодоларів, дуже збуриться. Ось тут себе й покажуть фашисти й комуністи. Найнеприємніше в цій ситуації те, що і фашизм, і комунізм — це обов'язково війна. І головними ворогами оголошено нас, українців. З нас почнеться будівництво «тисячолітнього рейху російського народу». Отже, нас чекають окопи, бомбардування, воші, епідемії, смерть і голод.

Єдиним виходом із ситуації, що створилася, є вступ до блоку НАТО.

У штаб-квартирі блоку НАТО автор цих рядків побував майже 2 роки тому. Напевно, я єдиний мешканець Луганської області і один з небагатьох українців, що відвідали ту установу. Тому прошу вас повірити мені на слово: блок НАТО не-агресивний, він абсолютно не схожий на жорстку структуру, наприклад, Варшавського договору (нагадаю молодим людям, що не знали часів СРСР — що це був військовий блок соціалістичних країн на чолі з СРСР). На мій погляд, блок НАТО навіть занадто м'якотілий. Але фашисти і комуністи всіх країн його бояться, бо він не дає розгорітися новій світовій війні, він гасить конфлікти у зародку. Тому нам з ними тимчасово, років на 20, по дорозі.


Володимир ЧЕРНИШ.
Вітрина на щастя Оксанин феномен
Чи можна уявити собі щастя людини, коли, здавалося б, така далека мрія дитинства раптом стає реальністю? Я відчула це, коли побувала на презентації вже другої відеороботи новоспеченої поп-ви-конавиці Аріни Домскі «Невозмо-жно». Радість та вдячність юної зірки були очевидними — блиск очей, який наповнював усю залу затишного ресторанчику «Липсь-кий особняк», де відбувалося дійство, просто-таки засліплював людськими емоціями. Неймовірно, що лише одна пара очей змогла увібрати в себе яскраве світло усіх поглядів, котрі захоплено споглядали за милою, відвертою та харизматичною особистістю.

Музичний талант Аріни спантеличував та привертав увагу багатьох представників шоу-бізнесу, ще коли, будучи юною, артистична та перспективна_дівчинка давала сольні виступи, її запрошували на різноманітні фестивалі та конкурси. Аріна закінчила Вище музичне училище ім. Р. М. Глієра, а нині навчається в Національній музичній академії ім. П. І. Чайковсь-кого.

Хоча й раніше Аріна намагалася вести концертну діяльність, серед-ньостатистичному споживачеві шоу-бізнесової продукції виконавиця стала відома вже як учасниця проекту «Фабрика зірок». Проект, незважаючи на те, що Аріна затрималась там не надовго, надав змогу молодій зірочці засяяти на багатомільйонну аудиторію. Тепер на рахунку співачки вже два відеоклі-пи. Перший було знято на пісню «Никто не виноват». Режисером обох робіт став відомий український кліпмейкер Макс Паперник. Протягом усього вечора презентації відчувалися досить теплі стосунки між маленькою принцесою Арі-ною та мужнім Максом Паперником, що, звичайно, обоє відчайдушно заперечували. Але, цілком можливо, що в недалекому майбутньому Україна почує про ще одну солодку зіркову парочку... Хтозна, як розгортатимуться події надалі. Сьогодні героїня нового кліпу вбачає ідеального мужчину в образі мовчазного та холодного манекену (саме такий сюжет відеокліпу «Не-возможно»), а завтра побачить втілення усіх на світі чеснот у життєрадісному та привабливому Папер-нику. Хоча це лише припущення. А поки що Аріна та Макс напівжартома освідчилися одне одному в коханні, а потім молода зірка присвятила «улюбленому режисерові» пісню «Не торопи любовь».

Колишня фабрикантка влаштувала на презентації яскраве шоу. Зал ресторану був прикрашений... Чим, ви думаєте? — Живими статуями, ретельно змащеними загадковою білою речовиною, що імітували людину античної доби. Час від часу ці завмерлі образи оживали та змінювали свою позицію. Аріна Домскі наважилась також не використовувати фонограму. Цим переконала всіх присутніх в тому, що має гарний голос. Макс Паперник з неабияким ентузіазмом заявив: «Враховуючи

останні тенденції, в шоу-бізнесі знову модно співати. Тому, апріорі, талановита людина, що володіє прекрасни- І ми вокальними да- І ними, приречена на успіх. Ми співаємо — і це наша основна фішка». Що ж, сподіватимемось, І що майбутнє Аріни Домскі повністю І відповідатиме усім благим пророкуванням її' творчих наставників. Ще на початку свята Аріна разом із Максом Паперником ділилися враженнями від зйомок відеокліпу «Невозможно». Як з'ясувалось, робота над ним була сповнена хвилюваннями та непередбачуваними ситуаціями. Працювали з десятої ранку до четвертої... ранку. Не легка, скажу я вам, дорога до довгоочікуваної слави. До того ж у мороз -7 усій знімальній групі довелось виконувати вказівки режисера, за задумом якого на знімальному майданчику мусив піти дощ. Штучний дощ замерзав прямо на парасольках... Незвичайневидовище. Щодо найстрашнішого моменту, який спіткав Аріну на зйомках кліпу, то артистка не вагаючись відповіла: «Страшнувато було, коли я розбивала вітрину. Скло розліталося усібіч, а я стояла близько, і це був дійсно моторошний момент для мене».

На святі були присутні всі кріейтори молодої поп-виконавиці, котрі так натхненно створювали нинішній образ милої білявки з двома могутніми косами. Можна було помітити, як за молоду зірку відчайдушне вболівала постановник Ольга Воробйова, яка ні на мить не відводила од Аріни очей. Лише ледь помітні рухи, котрі мимохіть виривалися з тіла хореографа, виказували щирі хвилювання та відповідальність за свою підопічну. Вчителька з вокалу Аріни також не могла стримати своїх емоцій, постійно повторюючи разом зі співачкою давно вивчену та відпрацьовану артикуляцію, а також знайомі слова пісень. Дійство не пропустили: стиліст Аріни Анна Асмєхіна, дизайнер Вікторія Гресь, а також друзі-фабриканти. Окрім новоспечених зірок, на презентацію завітали вже розкручені артисти. Такі, наприклад, як Тетяна Нєдєльська. Дуже приємно, що досвідчені та відомі представники української шоу-індустрії не нехтують молодими та зеленими.

Думаю, усі присутні були повністю задоволені презентацією другого і, сподіваюсь, далеко не останнього відеокліпу Аріни Домскі. А це екзотичне ім'я ще не раз лунатиме з екранів наших телевізорів. Єдине, що хотілося б побажати Аріні, — це якнайбільше пісень українською мовою. На презентації пролунала лише одна, але просто-таки чудова українська пісня. На жаль, маючи таку мелодійну мову, виконавці нашого народного шоу-бізнесу надають перевагу російським текстам. А ті зірки, що починали співати українською, згодом переходять на російську або ж англійську мови. Наприклад, Ані Лорак, Тіна Кароль та багато інших відомих артистів.

Атмосфера свята видалась приємною та теплою. А закінчилось все, звичайно, фуршетом. Повертаючись додому, я все ніяк не могла забути ті сяючі очі, що випромінювали стільки щастя. Ці перші в житті Аріни презентації, без сумніву, залишаться в її пам'яті назавжди. Саме в такі моменти і народжується зірка... Успіхів тобі на українській поп-сцені, Аріно!

Юлія СОМ.
ВЕЛИКИЙ ЗАЛ ТАНЦЮРИСТАМ ВИЯВИВСЯНЕ ПОТРІБНИМ, А ШАНУВАЛЬНИКИ ПОВСТАНСЬКОЇ ПІСНІ НЕ ПРОТИ БУЛИ СИДІТИ ЙНА ПІДЛОЗІ
У Культурно-мистецькому центрі Києво-Могилянської академії відбувся акустичний концерт «Повстанські барви», приурочений пам'яті головнокомандувача Української повстанської армії, Героя України, генерал-хорунжого Романа Шухевича. Захід, ініціатором якого виступив соліст гурту «Веремій» Віталій Калініченко, планувалось провести ще в грудні в КНУ ім. Т. Шевченка, та не склалося, концерт довелося перенести в «Могилянку».

Окрім анонсованих раніше гуртів «Веремій», «Сад», «Ірій», «Самі свої» перед глядачами виступили й деякі несподівані гості.

Захід відкрила мелодія Славня українських націоналістів, після чого ведучий концерту Кирило Булкін продекламував уривок з поеми Олега Ольжича «Незнаному воякові». Пізніше він постав перед глядачами і як вправний бард.

А розпочав концертну програму вечора Ігор Якубовський, запаливши публіку виконанням відомих повстанських пісень. Саме він восени минулого року представляв Україну в СІІІА на відзначенні 65-річчя створення УПА. І, судячи з усього, успішно. Весь зал підспівував за ним безсмертну «Ленту за лентою».

Інші гурти, окрім автентичних повстанських пісень, представляли й власні композиції на повстанську тематику, а також пісні патріотичного спрямування взагалі — як авторські, так і на слова відомих українських поетів. Зокрема дуже сподобався виступ цікавого і різнопланового гурту «Сад». Три гітаристи, один з яких відповідає за вокал, ще один за бек-вокал, барабанщик, двоє жіночих голосів створювали разом дуже якісний музичний коктейль. Колектив зробив акцент на поезію Тараса Шевченка. Творчість нашого Пророка надихала повстанців до боротьби з окупантами навіть більше за праці ідеологів українського націоналізму Дмитра Донцова, Степана Бандери тощо. Як доказ організатори привели запис промови недавно покійного останнього головнокомандувача УПА Василя Кука про значення творчості Тараса Шевченка для упівців.

Свого часу, вперше почувши пісні на слова Кобзаря у виконні рок-гурту «Кому вниз», відкрив для себе зовсім нового Шевченка. Те, що часто здавалося у виконанні кобзарів чи народного хору як тужливий ностальгійний плач за тим, «що вже не вернеться», у рок-обробці мало вигляд своєрідного виклику і протесту проти несправедливості. Слова ті ж, але енергетика зовсім інша.

Не дивно, що дедалі частіше рок-гурти черпають енергію безсмертного Кобзаря, кладучи на музику його рядки.

Не виняток і гурт «Сад», який у 2004 році випустив альбом пісень на слова Тараса Шевченка «Доле, де ти?» Деякі з них колектив представив і на «Повстанськиих барвах». Зокрема, уривок з поеми «Катерина» «Єсть на світі доля» і «Нащо мені женитися?» Все було настільки гармонійно, що складалося враження, ніби Шевченко задумував свою творчість як тексти до рок-музики.

Оплесками зустріли й гурт «Самі свої». Вокаліст і гітарист Олег Суха-рєв та чарівна скрипалька Віра Бондар зачарували публіку мелодійною та пристрасною «Карпатською баладою» про відважних хлопців з лісу та іншими власними творами. Олег Сухарєв також поділився гірким досвідом щодо пісні пам'яті В'ячеслава Чорновола «Останній бандерівець», з якою йому неодноразово забороняли виступати.

Запам'ятався оригінальністю дует з гурту «Буття». Артисти виконували повстанські пісні а капела.

Такий підхід наблизив присутніх до тих часів, коли ці пісні створювались, і максимально зміг передати атмосферу як воєнного походу, так і мирного зібрання біля ватри.

Заворожила публіку й солістка львівського гурту «Ірій» Ксенія Рихальська. На жаль, гурт так і не добрався до столиці у повному складі.

А на десерт виступив головний винуватець дійства гурт «Веремій».

Програма колективу була різноманітною. Музичні твори з авторськими текстами добре доповнила пісня на слова Тараса Шевченка «Ой чого ти почорніло...» та відома в безлічі варіантів на різних українських та словацьких діалектах пісня «Кедь ми прийшла карта...» Попри наявність певного дезертирського ухилу, вона була дуже поширена як серед січових стрільців, так і серед повстанців. Не залишається вона поза увагою й багатьох сучасних українських гуртів та виконавців. Чим пояснюється такий багаторічний успіх, зокрема, у військових колах пісні з дезертирськими мотиви-ми? Окрім гарної мелодії та змістової емоційності, вона примітна розкриттям внутрішнього.світу людини, що має йти на війну, її герою необхідно зробити нелегкий вибір між війною і коханням, небезпекою та миром. Питання обраного ним шляху пісня залишає відкритим...

По закінченні концерту глядачі ще раз, стоячи, прослухали Славень українських націоналістів.

Концерт пам'яті командира УПА Романа Шухевича «Повстанські барви» викликав неабиякий інтерес у патріотичних колах. Мала зала Культурно-мистецького центру Києво-Могилянської академії не могла забезпечити стільцями всіх бажаючих відвідати дійство. Безумовно, концерт вартий був більшого приміщення. У той час, як багатьом глядачам довелося стояти або сидіти на підлозі, поруч у великій залі при порожніх трибунах проходив майс-тер-клас з танців...

Дмитро ЩЕРБИНА.

СЛОВО – НЕ ГОРОБЕЦЬ

Віктор Ющенко про добре й погане

«Добре, що визначена ціна на газ для України; погано, що невідома формула, за якою ціна визначена».

Леонід Кучма - оптимістично

«Якщо конкретно відповісти на запитання, як мені Україна без Кучми? — то могло бути і гірше».

Леонід Кравчук - скромно

«У мене все є — і знання, і досвід, і сила, і воля. Але в мене є позиція: я перший Президент, і бути другим, третім, четвертим не хочу. Це не амбіції — просто так по історії треба».

Арсеній Яценюк до депутатів ще не звик

«Що це за дикі люди такі? Заспокойтеся, нарешті».

Він же оптимізму не втрачає

«І, думаю, що цей політичний туман треба розвіяти, і, нарешті, Верховна Рада повинна приступити до роботи. Ми знайдемо обов'язково компромісне рішення».

Леонід Грач знас краще

Трохи не соооражає — він ще молодий, якщо

«Яценюк трохи не соооражає — не сказати, що в політиці — хлопчик».

Наталія Вітренко теж не витримала

«Парламент повинен не просто блокувати трибуну або кусати за п'ятку Яценюка — це надто примітивно».

Юлія Тимошенко - з любов'ю

«У цьому випадку немає сенсу виставляти кандидатури на вибори. І я, люблячи Україну, можу ще раз підтримати кандидатуру Віктора Ющенка».

Нестор Шуфрич - ревнуючи

«Зараз усе залежить від того, наскільки у Тимошенко вистачить стриманості терпіти знущання Ющенка».

Леонід Черновецький ходитиме з часником

«Однак менше за все політики задумуються над рішенням проблем рядового киянина. Таку ситуацію можна назвати політичним вампіризмом. Ці політичні вампіри не працюють самі і відволікають від реальної роботи, яку виконують інші».

Юрій Луценко виправдовується

«Прокуратура підводить до того, що я зумисне здійснив фізичні дії, які призвели до такого тяжкого розстройства інопланетного організму».

Геннадій Москаль запитує

«Дозвольте, а, може, він (Черновецький. — Ред.) сам себе побив? Хто бачив, що саме Луценко йому синців наставив? І потім, хіба ляпас дає закриту черепно-мозкову травму? Вибачте, я основи судмедекспертизи вивчав, і не в одному вузі. Ляпас такої травми не дає — це треба гарненько об асфальт або об східці ударитись. А далі, як в анекдоті: добре, що немає мізків, а то був би струс».

Володимир Жириновський ще до того, як «зарубали» Касьянова

«Я найбільш задовольняючий усіх кандидат у президенти. Тому що кремлівський кандидат — інвалід на прив'язі, як собача. Комуністи — зав'язані на «Капітал» Карла Маркса і КПРС. Касьянов неприкаяний — із єльцинської команди, він був при Путіні прем'єр-міністром, Богданов — технічний хлопчик на випадок, якщо всі знімуть свої кандидатури».

ОДНИМ РЯДКОМ-----------------------------------------------

• Прем'єр-міністр України Юлія Тимошенко заявила, що з 1 жовтня пенсії будуть учергове підвищені.

• Уряд планує укласти угоду з компанією Мезііпдпоизе (США) про поставку ядерного палива для АЕС, що витіснить з ринку російські монополії.

• Юлія Тимошенко забороняє міністрам свого уряду придбання розкішних автомобілів, дорожче 100 тисяч доларів.

• Севастопольська міська Рада оголосила своє місто «територією без НАТО».

• Світовий банк висловив занепокоєння з приводу сплеску інфляції в Україні.

• 3 1 лютого Польща спрощує умови працевлаштування для українців.

• У Тернополі на аукціоні буде проданий автомобіль, вилучений у водія, якого двічі затримали у нетверезому стані.

• На Луганщині порушено кримінальну справу за фактом незаконного видобутку вугілля на суму 2.35 млн. гривень.

• 3 початку року на водоймах України потонуло ЗО людей.

• До Євро-2012 столичне метро комп'ютеризують — повністю проглядатимуться станції, вагони і навіть тунелі.



• Українські школи почали закривати на карантин, причина — грип.

• Інтернет може зіткнутися з глобальною кризою — вже 2010 року весь світ дізнається, що таке дефіцит пропускної здатності цієї мережі.


Поділіться з Вашими друзьями:


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2019
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка