1. Проблема праісторії та витоків української культури



Сторінка1/34
Дата конвертації19.04.2019
Розмір0,98 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34

1. Проблема праісторії та витоків української культури

Розв’язуючи проблеми, пов’язані з кожною з національних культур, неможливо обійти увагою питання про її походження. Оскільки поняття "нація" в теперішньому розумінні тісно пов’язане з державним устроєм народу, який заселяє певну територію, національну культуру в першу чергу слід було б розглядати у зв’язку з історією конкретної держави. Проте, як доводить і новітня, і давня історія, політичні кордони почасти лишаються тільки штучними і нестійкими утвореннями. Вони змінюються значно швидше, ніж традиції народів, які закріплені у складному комплексі побутової й соціальної поведінки населення, в його менталітеті, що відзеркалюється в мові, здобутках матеріальної та духовної культури.

Більш вагомими слід вважати не політичні, а мовні і територіальні ознаки кожної з культур. Однак сучасне розселення народів Європи і Азії є, переважно, результатом процесів, що тривали у світі від доби "неолітичної революції", внаслідок якої сталася і "революція" демографічна. Зв’язки між мовами і мовними групами дозволяють припускати, що більшість сучасних народів Євразії отримали свою національну мову з одного джерела - індоєвропейської ’ прамови, носії якої передавали її разом із здобутками своєї синкретичної на той час культури. Проте, подальший розвиток людства призвів до суттєвого розгалуження мов і значної культурної диференційованості народів. Отже, сама лише мова не могла бути вирішальним чинником у формуванні культури. Вона вбирала в себе весь життєвий досвід народу, сприяла його відтворенню в подальших поколіннях, але й сама змінювалася в часі й просторі.

Незмінним можна було б вважати лише територіальний фактор. Проте, протягом тисячоліть на планеті змінюються і клімат, і довколишні ландшафти. До того ж, у сучасному світі навряд чи можна знайти народ, який протягом останніх тисячоліть хоча б раз не змінив місця свого проживання, не зазнав асиміляційних впливів з боку інших народів, які волею історії перетинали його історичний шлях.

Таким чином, жоден з факторів, що визначають нації сучасного світу, ще не може пояснити самобутню сутність кожної з національних культур. Тільки у неповторному комплексі природних, расово-етнічних, мовних та геополітичних чинників, що діяли в конкретно-історичному часі, й формувалися народи теперішнього світу, а разом із ними зростали й їх унікальні культури.

Не є винятком і культура України. Її особливості, без сумніву, великою мірою зумовлені природно-географічними характеристиками регіону, надзвичайно сприятливого для землеробства. З іншого боку, різні ландшафтні зони українських земель та їх кліматичні умови завжди приваблювали різні народи. Це перетворювало українську територію на зону, небезпечну для існування, прискорювало міграційні процеси, пожвавлювало культурний обмін між народами, але водночас призводило і до винищення тих культур, які плідно розвивалися на наших землях протягом тисячоліть. Не випадково, що такі високі за своїм рівнем культури, як трипільська, чорноліська та інші, які майже досягли у своєму розвитку межі переходу до ранньокласової цивілізації, так і не здолали цього важливого бар’єра через нашестя більш диких і войовничих народів.

За своїм характером українська культура належить до культур слов’янського типу. Він визначається за багатьма її суттєвими рисами і пов’язаний з історією слов’янських племен, які у другій половині І тис. н.е. утворили на теренах сучасної України першу державу. Проте генетична спорідненість українців з іншими слов’янськими народами не виключає не тільки культурної, а й етнічної унікальності тубільного населення.

Однак дискусійність багатьох проблем, пов’язаних із витоками вітчизняної культури, зумовлена не тільки тенденційністю в їх розв’язанні. Наявність різних наукових концепцій пояснюється браком археологічних даних, інших достовірних джерел інформації, що могли б прояснити картину масштабних історичних подій, котрі відбувалися на теренах сучасної України, а також і тих глобальних історичних процесів, у яких за доби Великого переселення народів брали участь праслов’янські племена. А тому, спираючись лише на історико-філологічні й пов’язані з ними міфологічні дослідження давньої культури і в наших землях, і на найширших просторах євразійського материка, науковці поки що не мають можливості дійти одностайної думки щодо історії її виникнення й розвитку в докиївську добу. До цієї низки проблем додається й проблема походження й розвитку спільної пракультури власне слов’янських племен, яка також не має однозначного вирішення.

/***/

Складні та багатогранні процеси походження народів та їхніх культур постійно привертають до себе увагу. За свою багатовікову історію український народ створив велику культуру, зробив значний внесок у культуру світову. Українська культура пройшла складний шлях. Вона увібрала в себе кращі надбання минулого, збагатилась культурами інших народів. На цьому шляху було багато досягнень та втрат.



Витоки української культури сягають часу первісного суспільства Це одна з найдревніших європейських культур. На нинішній українській землі люди з’явилися близько 300 тис. років тому. Вся тери-торія сучасної України вже була заселена у пізньому палеоліті (35– 40 тис. років тому). Близько 8 тис. років тому почався новий кам’яний вік – неоліт. Він тривав на території України до III тис. до н.е. В цей період людство зазнало глибших змін, ніж за попередні 2–3 млн. років. Люди знайшли докорінно нові способи добування поживи. Тоді відбувся перехід первісних людей від збиральної форми господарської діяльності до відтворюючих, більш продуктивніших форм господарської діяльності – мотижного землеробства і скотарства.

Як визнано сучасними вченими, "культуро- й етногенез стародавнього населення України відзначалися складністю й багатолінійністю. В ідеологічному, етнопсихологічному, філософському, життєдіяльному планах східний слов’янин, а відтак і українець - не одвічна біологічна й історична данність, а результат тривалої еволюції людського життя на наших землях, спадкоємець усіх попередніх народів, котрі спільними зусиллями витворили підвалини його специфічно-національних способу життя, та світогляду". З огляду на це, питання про генетичні витоки української культури має сьогодні неабияке значення і викликає у своєму розв’язанні доволі гострі, зумовлені актуальними проблемами в житті нашого суспільства, суперечки.

Однак дискусійність багатьох проблем, пов’язаних із витоками вітчизняної культури, зумовлена не тільки тенденційністю в їх розв’язанні. Наявність різних наукових концепцій пояснюється браком археологічних даних, інших достовірних джерел інформації, що могли б прояснити картину масштабних історичних подій, котрі відбувалися на теренах сучасної України, а також і тих глобальних історичних процесів, у яких за доби Великого переселення народів брали участь праслов’янські племена. А тому, спираючись лише на історико-філологічні й пов’язані з ними міфологічні дослідження давньої культури і в наших землях, і на найширших просторах євразійського материка, науковці поки що н"е мають можливості дійти одностайної думки щодо історії її виникнення й розвитку в докиївську добу. До цієї низки проблем додається й проблема походження й розвитку спільної пракультури власне слов’янських племен, яка також не має однозначного вирішення.

В умовах розбудови суверенної Української держави, відродження національної культури особливе значення має об’єктивне висвітлення етногенезу українського народу, визначення місця даного етносу в колі слов’янських народів, його зв’язків з найдавнішими етапами історії.

З проблемою етногенезу слов’ян тісно пов’язана проблема прабатьківщини українського народу. Існують дві протилежні теорії: міграційна і автохтонна. Перша з них побудована на визнанні руху як керівної засади етногенетичного процесу. Згідно з даною теорією, слов’янство виникло в Прибалтиці, яка мала би бути першою батьківщиною слов’ян. Потім вони рушили на південь у віслянський басейн, а пізніше – на схід у басейн середнього Дніпра. Внаслідок цього слов’яни поділилися на західних і південно-східних.

Друга теорія – автохтонізму стверджує, що слов’яни були незмінними жителями тієї самої території з часів неоліту.

Змінювались культури, але етнос залишався той самий. Отже, слов’яни – це автохтони-аборигени, а їх прабатьківщиною було межиріччя Одри і Вісли, або середнє Наддніпров’я. Тут слід згадати, що «Повість временних літ» виводить праукраїнські слов’янські племена з-над Дунаю. Тезу про «дунайську епоху» в житті праукраїнських слов’ян висунув ще М. П. Драгоманов у 70-х роках XIX ст., а М. С. Грушевський називає добу українського розвитку (IV–IX ст. н. е.) «чорноморсько-дунайською».




Поділіться з Вашими друзьями:
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   34


База даних захищена авторським правом ©pedagogi.org 2017
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка